Кохання начебто надає якогось вищого сенсу статевому потягу, начебто вивищує людину над фауністикою. Але ж, заради справедливості, скільки ми знаємо — назвіть пропорції! — історій про кохання, а скільки — пов'язаних з інстинктом, корисливістю, страхом самотності, комплексами і всілякими іншими
зворушливими іменниками? Правильно, у кращому випадку 1:50, 1:100, 1:500.
Але ж... є той "1"! І багато людей, переповнених комплексами і синдромами, симптомами і споминами, потайки чекають на кохання, випещуючи свою найінтимнішу таємницю. Але вона ніколи не стає із ними другом, хіба зрідка зайде у гості. А ти ж навіть не чекав нічого, то звідки взятися у твоєму житті цьому химородному поняттю?
Багато хто може сказати: "Я тебе люблю", але ж це так само мало означає, як і наші кожноденні розмови із колегами на роботі. Адже ми теж по-своєму до них небайдужі лише через те, що кожен день змушені їх бачити.
53
Якщо би Михайла Юркевича (він гордився однофамільством із філософом, хоча кордоцентричні праці того видавалися нудними і архаїчними) спитали всілякі дослідники генези і родоводів, звідки у нього, народженого в останній третині XX віку, такий синдром мислення (остання третина XIX віку) — партійна аскеза, садомазохізм боротьби, атентати і запалі революційні щоки — звідки таке часове випадання, така невідповідність нашій, малоідейній добі, він лише би розвів руками.
Адже був народженим у невеликому подільському містечку, де, наче легендарні трясовини тих країв, було таке ж засмоктувальницьке існування, майже за межею бідності 90% його повітових співвітчизників. Батьки ходили до роботи, а потім, майже водночас, її втратили, сестра — до школи, яка готувала ще неосвіченіших і загасліших, аніж до вступу за її профанічні стіни. І Михайло просто і банально (адже багато екзотичних станів і незвичайних переконань, ексцентричних нірван і екстравагантного безуму ґрунтуються на простих, надто зрозумілих, причинах) зненавидів свій райцентр. Зненавидів його безнадію і безвихідь. Тут тихо народжувалися і тихо росли, тихо закохувалися і розлюблювали, тихо терпіли і ненавиділи, тихо хворіли і помирали...
Це була справжня провінція — у географічному і всіляких інших сенсах. Зловісна і підступна, вона висмоктувала розум та ідеалізм.
Ненависть до провінції — це остання спроба самозахисту. Маразми столиць і провінційні маразми-різної ієрархії. 1 всілякі кліше за провінційну сентиментальність, гостинність і добродушність — не вірте їм! — є переважно лише погано чи добре замаскованим комплексом географічної і культурної вторинності, духовного марґіналізму, єлейно і по-купецькому хитро прихованої своєї правди, ми рязанскія, знаємо, мовляв, усьому ціну, нам не треба сумніватися. Справжня провінційна людина (звісно, трапляються і винятки — і про них знаменитий вислів, що периферійність або централізм починаються від власного серця) — завжди обмежена і нецікава. Вона не прагне відкривати, її не мордує власна марґінальність, вона малим сита. Але це не самособоюнаповнювання мудреця чи схимника. Це — агресивна або іпохондрична твердолобість.
О, підступні і зловісні провінції-людожери, скільки ви з'їли талановитих, що не вміщалися у ваше сіре і страшне прокрустове ліжко?.. Скільки ви проковтнули, наче канібальське плем'я, надламаних вір і крихких надій? Соромтеся і посипайте голову попелом, провінції, від існування цього незримого мартирологу здеґрадованих талантів...
І Михайло Юркевич, зневаживши батьківськими засторогами і сусідськими напучуваннями, втік від свого кровожерливого рідного містечка, рідного циклопчиката інтимного нищителя надії.
54
"чи ладні ми звільнитися від впливу творчої
і руйнівної монархії статевого тягаря...
чи зуміємо ми повірити у свободу дії статевого закону,
який своїми вольнощами так мордує людину"
(Мішель Фуко)
— Боже мій! Я потрапила у кровожерливий колапс, із якого не бачу виходу. Чи могла я передбачити кілька місяців тому, що таке трапиться? Неначе якась темна деструктивна сила висмоктує волю і опір — і я стаю пластиліном, ні! — ганчір'ям. Я йду до нього на зустрічі, хоча не хочу цього. Люблячи, починаю ненавидіти Віктора. Ох, він мене любить, безперечно, але така "вірна" пристрасть є радше одержимістю, за допомогою якої він втікає від себе, бо йому ніде приткнути власну душу, що блукає у космічному хаосі для неприкаяних. Це не любов, яка несе умиротворення, а темна пристрасть, що виїдає мене, роблячи неподібною до себе.
А наші любощі є звіриними зляганнями прихованих антагоністів, зв'язаних проклятим вузлом ненависної небайдужості. Я інколи помічаю в очах коханого (бр-бр!) таку безодню деструктивної розпуки, що волію осліпнути, ніж зазирати за цю жаску табуйовану маску. Ми не маємо про що говорити, окрім деталей техніки злягання; він швидко всього навчився, але не живий інтерес до мого тіла керує ним, а радше неусвідомлений некрофільський ритуал.
(Зрештою, будь-яка психічна деструкція лежить у площині танатичного). Боже мій, я чимось заслужила таке, інакше він ніколи не зринув би у моєму житті! Отже, моя душа є притягальною до таких перверсій і до таких екзото-патологічних вивертів наших любощів?
Як і кожна людська душа, рівнополовинна і рівновміщувана до мотлоху і високості. Бо насправді немає у цьому прекрасному і сумному світі жодного рецепту, що може буквально зцілювати або нищити. Бо всі вкладають у ці прості і загадкові слова власне розуміння, підсвідомо поділяючись на групки і клани тих, хто подібно трактує ці поняття. І вживається на нашій добрій старій планеті хаща і каша взаємо-виключних символів і знаків, ідеологій і вірувань. І жодна людина, окрім шарлатанів, насправді не може дати відповідь на де? як? чому? коли?, будь ти хоч вашингтонським мільярдером чи алжирським жебраком.
Коли він бере мене, щипаючи або даючи ляпаса водномить із нашою коханиною як блювотиною (напевне, таким чином стимулюючи власну, не надто перфектну, потенцію сильними подразниками), то найстрашнішим є те, що ненавидячи і боячись його тоді, я починаю звикати (аякже, господар мого тіла, який може робити з ним усе, що заманеться), іноді думаючи, що колись я розірву цей ланцюг садомазо, цей ошийник, і покину Віктора, незважаючи на його суїцидний шантаж.