— Антоніно Дмитрівно! Сідайте, підвезу. Вона неуважно попрощалася з моїм батьком, сіла в фаетон і поїхала, а батько залишився на самоті, серед жахливої, глухої хуліганської ночі з шаленими бурями в душі. Наступного разу, після такого ж вечора, батько проводжав мою матусю додому. Він привів її точно до того ж місця, де вона його так покинула, попрощався з нею і сказав:
— А тепер, Антоніно Дмитрівно, можете йти самі. І мама з плачем побігла в ніч...
Потім вони помирилися.
Більш матуся не показувала свого характеру перед батьком.
Від'їжджаючи з Луганська, татусь сказав матері, яка гірко плакала:
— Через рік я повернуся, і якщо ти мене за цей час не розлюбиш, я одружусь на тобі.
Мати вірно чекала його, вона забула про всіх своїх поклонників, нікого не помічала, була, як уві сні, і так покохала його, так покохала, що, коли він повернувся, вона ще до шлюбу належала йому...
Так що я — дитя першого кохання...
Вода. Страшний, широкий і неосяжний світ, що срібним маревом то підіймається до мене, то даленіє, падає...
Я на руках у срібної од води мами...
Це вона то близько нахиляється до води, і мене майже з головою заливає її страшне й блискуче срібло, то швидко підіймає мене вгору, до життя і золотого від сонця сяйливого, синього неба... І тоді я заспокоююсь і замовкаю... перестаю кричать...
А моторошно-невідомий і в той же час такий дивнопринадний мерехтливий світ тремтить, і переливається всіма кольорами райдуги, й широко лине ліворуч, кудись униз, повний пахучої й холодної свіжості, весь обсипаний лазурними поцілунками вітру.
Це моє перше вражіння життя.
Я не розумів слів і не знав, що той срібний, страшний і принадний світ зветься рікою Дінцем, а те, в чому з сміхом плескотілись і дзвінко зойкали люди, — водою.
Далі я нічого не пам'ятаю.
Немов крізь невідому туманність я смутно й тихо летів угору... Ось туманності не стало, і я йду з батьком і матір'ю через щось димне, прорізане на землі блискучими, гострими й твердими смугами, об які стукотять каблуки моїх туфельок... Батько й мати ведуть мене за руки. З правого боку підноситься багато великого, й відтіля, з якогось грізно розкритого простору, виповзає чорна й грімлива потвора... Вона димно й тонко кричить в осяйну, покриту темним, розірваним і швидким, вишину.
Мені страшно, і я дужче стискаю рученятами добрі і теплі руки татка й нені... Я шукаю в них порятунку й вірю в нпх. Іду крізь жах з цією вірою й надією, що мене ніяка сила не зачепить, бо зі мною мої могутні й непереможні татко й неня.
Це ми переходили залізницю з незліченного плетива рейок, з лівого боку була станція Переїзна, з правого — Донецькі" й содовий завод, відкіля виповзала, перетинаючи нам дорогу, заводська "кукушка" '. Ми ввійшли в щось зелене й хитливе, повне гомону й шуму... Потім були якісь перепони, палки, щось кололо мені ноги, було багато яркого кольорового і ароматного... Були якісь нори, а з нпх повилазили невідомі чудні, округлі, зеленосмугасті й жовті звірятка з тугими, довгими, сухими й колючими хвостами... Вони не рухалися і насторожено й хижо чекали... Я боязко обходив їх і почував себе якось незвикле, незручно й нетривко...
Це ми ввійшли в ліс, а потім — на баштан. Те, що здавалося мені страшними й невідомими звірятками, були кавуни, гарбузи й дині, а все ярке й кольорове — квіти. Кололи мені ноги колючки, а до панчішок чіплялися реп'яхи.
Я бачу залиту янтарним морем проміння кімнату, з багряною підлогою, килимами й картинами на стінах. У широко розчинені вікна, сковзаючись по хиткій лазурі шибок, вживався шумливий, зелений день...
Співали птиці, й лунали дзвони... Вони лунали тонко й хрустально, неначе хто ронив з неба співучі діаманти.
Мій дід п'є чай. Мені чудно, що він шклянку з подібним до вина напоєм повільно підносить до губ, зрооить ковток, потім так же повільно ставить шклянку на стіл, і знов підносить до губ, і знову ставить на стіл...
Мені хотілось, щоб він пив чай, не одриваючп шклянки од губ. Але він цього не робив. Мабуть, чай був гарячий або він хотів продовжити смакову насолоду.
Взагалі я хотів, щоб усе робилося швидко. Потім знов туманність замкнулась.
Я прорвався крізь неї на Золотому руднику, де батько працював будівничим.
Ми йдемо полем. Батько й мати йдуть швидко і з обох боків, за руки, підіймають мене вгору, і мені так весело і так гарно, що, коли вони мене поставлять на землю, я благаю їх знов підіймати мене вгору... Це вражіння польоту так захоплювало мене, що я весь завмирав од щастя і обертався на птицю... Довго мене підіймали то вгору, то опускали вниз, і я переходив од радості до туги й навпаки. А потім татко переступив через рівчак з лівого боку дорогії, простягнув руку до верби, зеленої й гомінкої, і зірвав з неї... вареника з вишнями.
Вареник був такий смачний, соковитий і солодкий.
Мені був один рік.
Я потім часто просив татка піти зі мною до цієї верби за варениками.
Але татко чомусь цього не робив.
Я катався з сином інженера в дерев'яному ящику ца коліщатках. Я був за пасажира, а він — за коня. Потім ящик зупинився, бо "кінь" захотів відпочити. Я почав підводитись, а "кінь" в цю мить сіпнув... І мене боляче вдарило підборіддям об гострий передній край ящика... Я плачу, а кров заливає мені шию і груди...
Ми їмо оселедця. І враз щось гостре й колюче застрягло мені в горлі... Я подавився кісткою з оселедця, а мати, бліда-бліда, з чорними од розширених зіниць очима, пальцем витягає мені з горла кістку... Я страшно кричу...
Мати врятувала мені життя.
Потім я :і;овго не міг їсти оселедців.
Це теж було на Золотім руднику.
А це — на Брянськім. Туманність вже зникла. Я розмовляв тільки російською мовою, був гордий і самолюбивий, жорстокий і ніжний, вередливий і влюбливий. Любив передражнювати мою тітку Клаву, що вічно крутилась перед дзеркалом, і показувати їй за спиною язика, не розуміючи, що вона це бачила в дзеркалі.
І я думав, як вона могла це побачити своєю спиною, бо вона жалілась матері, а мати за це мене била.
Мені дуже подобалось, коли одна смуглява й красива подруга матері брала мене собі на коліна. Од неї так гарно пахло і вона була така уютна й хороша. Мені було вже п'ять років. Я навіть був "великодержавним шовіністом" і називав татового брата в других, що приїжджав до нас гостювати а Третьої Роси, і його батька, татового дядю, негарним словом, коли мати просила мене їх цілувать.