Або: франки маврів "рубають, колють, ріжуть!!!"
І у Пушкіна: "швед, русский колет, рубит, режет".
Так що мені було нема чого робити ні на робітфаці, ні на основному.
І я покинув учобу і став просто поетом. Правда, в партійних документах у мене записано, що я маю незакінчену середню освіту, бо в мене немає диплома про закінчення вищої освіти. Але мій диплом — мої три томи вибраних поезій. Це не нескромність, а образа на наших партійних бюрократів, яких я терпіть не можу, як і усяких чинуш, що загубили свою людську душу за "согласовать", "углубить", "провернуть", "протереть с песочком" і т. д.
Ішли роки.
В мене було вже два сини, Олег і Коля. Чомусь я дуже любив Колю, схожого на мене, з очима глибокими й повними якогось до солодкого почуття темного блиску, в якому потопав мій зір, і я що довше дивився в глибину його очей, — все дужче любив його. А Олега я теж любив. Тільки не так сильно.
Віра вже була студенткою агробіологічного факультету ІНО.
Я все робив, щоб вона закінчила освіту, а вона, як усякі дрібнобуржуазні натури (вийшло, що вона не селянка, як казала мені, партії, і її за це виключили з партійних лав), вона не мала почуття вдячності.
Якось вона байдуже і зверхньо сказала мені:
— Ты лентяй и некультурный. Я спитав її:
— А что такое шваповская оболочка?
Вона, біологічка, не змогла мені відповісти. Між іншим, ще в агрошколі ми вивчали фізіологію, гістологію, ембріологію і т. і[н].
І от почалося, як наслідок розрухи, що нам лишили війна і революція, безробіття.
Ми йдемо з Вірою майданом Тевелєва 7, і на вітрині Віра побачила гарну кофточку.
— Купи мне эту кофточку! Я:
— А бачиш, он дядьки хліба просять?.. Вона:
— А... ты меня не любишь!
Ясно.
Я ж її одягав добре, і особливих потреб в нових кофточках у неї не було.
Словом, колишня свердловка і політрук ескадрону стала звичайною міщанкою.
Навіть сестра її, що жила в Москві і вчилася на інженера, писала їй, що "у тебя миросозерцание сузилось до размеров булавочной головки".
І я вирішив покинути Віру, коли вона закінчить ІНО. А сини,сини!?
Як я забув про синів, особливо про Колю?.. Не знаю. Якийсь гарячий туман кинув у тьму мою душу, бо не тільки за це я вирішив покинути Віру. І не за те, що вона приховала своє соціальне походження. Останнім приводом для розлуки було таке. Якось я Вірі сказав (ми уже кілька років жили в новому будинку письменників "Слово" 8):
— Вера! Когда ты окончишь ИНО и будешь работать, ты будешь мне помогать хоть ежемесячным взносом квартплаты?
— Нет. Я свое жалованье буду посылать матери. Мені було так важко матеріально. Я бився як риба об лід, щоб допомогти Вірі вчитися. Сам же я не вчився, і, можливо, заради неї, бо вдвох нам було тяжко вчитися (був уже тоді Олег) з матеріальних причин. І чи не це було основною причиною, що я покинув вчитися. Бо я все ж заздрив Вірі, що вона матиме вищу освіту, а я — ні. Хоч товариш Ікс казав, що в мене знань на професора, але вони не організовані... А організацію знань, систематизацію їх дає тільки вища освіта, і це я визнаю й зараз, бо в мене є провали і в математиці (я не вчив ні тригонометрії, ні логіки, ні алгебри), не кажучи вже про вищу математику і астрономію. В природничих науках я підкований добре. Але це ж не все. І мені часто снилися сни, що я студент то партуніверситету, то просто університету, і це вічно терзало і зараз терзає мене, хоч як я не хизувався перед цим (у цьому романі), що маю блискучу літературну самоосвіту.
Так що літературній молоді я всім серцем рекомендую вчитися, вчитися і вчитися. Я на все дивився, як поет:
на книжки, на людей, яких вчився читати, як книжки, на життя у всій його складності, на мистецтво й знання... Все це було для мене засобом, а мета — поезія, і щоб ця поезія служила нашому народу, який одягає, годує нас, виховує нас, як добрий батько. Як же не любити його, не молитись йому, як колись я молився богові! Я вічний учень народу і горджуся цим. Хоч це не значить, що я "вічний студент". Як комуніст, борючись за лінію партії в житті (я знаю, що лінія партії — лінія трудового народу, і якби партія в своїй боротьбі за комунізм не додержувала на основі марксо-лепінізму лінії народу, вона б не була комуністичною партією), я знаю, що ми не тільки учні, але й вчителі народу.
Але я ніяк не можу уявити себе вчителем, бо я сип народу. А хіба син може вчити батька? У батька (а це мільйонний батько) більше голів і досвіду!
Я не можу і не хочу йти попереду народу, я хочу йтіі за ним, хочу злитися з ним і дивлюся на нього не зверху вниз, як дехто, і не знизу вгору, як дехто, а просто в вічі, як моєму батькові колись дивився і якого любив так, як зараз люблю народ. Але це вже від філософії.
Вернуся до себе, молодого, смуглявого, розхристаного і ніжного до сліз у своїй любові до людей, до природи моєї золотої Донеччини і взагалі України.
Правда, ця ніжність не заважала мені іноді ставати тим сільським хлопцем, що приймав участь у "боях" з лисичана.чи за дівчат і за те, що вони нас дражнили:
"Хахол-Мазепа!" (Ну, то було від "разделяй и властвуй...").
Розкажу ще про один літературно-мордобійний випадок.
Це було в кімнаті редакції "Червоний шлях", що містилась у будинку ВУЦВИК'у з боку Спартаківського провулку.
Я зайшов за гонораром до редакції, але гонорару не видавали, а перед тим я отруївся бананами і зі мною було, як при холері. Це — психологічна підготовка.
Ну і ще, я купив хутряну доху, яка теж — елемент психологічної підготовки.
В редакції були Іван Дніпровський 9, Панч, Тичина, Наталія Забіла і її другий чоловік, поет Шмигельський 10.
Тоді вийшла нова збірка поезій Поліщука "Громохкий слід".
Забіла і Шмигельський були в захопленні од "Громохкого сліду" і казали, що книжка геніальна.
Я сказав, що вона геніально видана, але всередині в неї г...
Шмигельський і Забіла напались на мене, що я нічого не розумію в поезії і т. і[н].
Я сказав, що їх інтелігентська думка для народу не характерна.
Тоді Забіла:
— Если ты хочешь знать, так в партии тебя держат потому, что ты поэт, а так тебя давно уже надо вышвырнуть из партии.
Я не знав, що вона була вагітна на третьому місяці, і крикнув: