У бліндажі один танкіст, що недавно був кавалеристом, гаряче доводив усі переваги коня над танком, як живої енергії і дружби кавалеристів над дружбою танкістів.
Але його розбили по всіх пунктах, і він, тяжко зітхнувши, погодився.
Мабуть, він сумував за своїми друзями і конем...
Перемагають армії з молодим командним складом. Я чув чи читав про це.
Я написав для танкістів від їх імені вірш "Клятва танкіста" з нагоди близького вручення їм гвардійського прапора і читав йото їм.
В цьому вірші, що потім поклав на музику фронтовий композитор і виконувала фронтова капела, танкісти клялися визволити Україну, на священну землю якої вони уже вступили і стали грізними арміями над Дінцем, клялися нищити ворогів і відплатити їм за муки нашого народу.
Клялися сини всіх народів разом із синами України, і ця клятва звучала, як грім у моєму серці.
Вони мені сказали (молоді, запорошені, прекрасні в своїй героїчній і жертвеній молодості):
— Товарищ Сосюра! Не беспокойтесь, все будет сделано!
Вони потім бронею і серцем зустріли на Курській дузі безумні орди бронірованої ночі, трохи угнулись їх зоряні лави, але не прорвав їх ворог, бо угнуті ряди героїв майбутнього комунізму туго вдарили в криваве лице нападника, і армії переслідування, що були напоготові, погнали фашистів туди, де Україна простягла своїм молодим визволителям руки в напіврозірваних ланцюгах...
Але я вже не був свідком гігантської битви на Курській дузі, бо рука, що берегла мене, повернула мене в Москву.
Сказали, що телеграмою викличуть мене знову на фронт. Але я так і не дочекався тієї телеграми.
І почалося щастя міліонів, щастя визволення загарбаних ворогом міст і сіл Батьківщини.
Все далі і далі на захід ішли полки визволення й відплати.
Салюти, салюти, салюти!..
Небо Москви ритмічно гриміло гарматними [салютами] і сіяло різнобарвними огнями ілюмінацій, щовечора воно сіяло...
Уже Харків залило сонце Батьківщини...
Донбас обнімав крилатих вісників весни людства...
А вогненна лавина визволення котилася все далі й далі...
Полтава!..
І нарешті — Київ!!!
Урядовим поїздом ми летіли полями України, що витирала сльози щастя з своїх безсмертних очей, ми летіли на мітинг інтелігенції, що мав бути з нагоди визволення Києва.
Минуло кілька днів, як одгриміли битви за серце України Київ...
І от уже це серце б'ється в грудях соціалізму.
Ми поїздом їхали до Дарниці, а там машинами [і] через понтонний міст у Київ.
Дніпро...
Ніякі слова не передадуть нашого щастя...
А повз нас гриміли танки, вони, сиві од інею, йшли і йшли по Шевченківському бульвару туди, де йшов грандіозний бій за все нові міста і села України.
Це ж саме творилось і в бою за визволення інших республік Країни Рад, тимчасово залитих гадючою тьмою свастичних ночей...
Руїни, і рани, і щастя, щастя, щастя...
Воно переважало все, йому підкорені були і наші серця, і серця блідих, виснажених братів і сестер, що вийшли до нас із печер ночі, назустріч сонцеві і щастю, щастю, щастю...
Звичайно, біль незліченних ран і втрат іще тьмою муки за сяйвом радості в очах врятованих коливався, як ніч, що відходила перед багряними прапорами світання...
Моя особиста радість, радість повороту і перемоги, зникла в загальній радості, і від того здавалося, що серце не витримає щастя, що потоками заливало його, що летіло в нього з мільйонів таких же сп'янілих од щастя сердець...
Але ворог зробив останню спробу повернутії Київ. Він узяв Житомир, і ми вже чули глухий і зловісний гуркіт канонади, що поволі, але невпинно наближалась до нас.
Мітинг не відбувся, і нас перекинули на лівий берег Дніпра.
І знову поїзд летів, а його шукали фашистські самольоти і ніяк не могли знайти.
Ворога одігнали.
Та уряд і ЦК були ще в Харкові.
Коли ж ворога одігнали ще далі, знову засіяли перед нами Лавра і колоїш будинку ЦК над Дніпром, знову рідні вулиці, чорні руїни Хрещатика, вітер в покрученому вибухами залізі і, як очі мерців, порожні вікна розбитих гнізд, відкіля до війнп лунали музика і сміх щасливого життя, що ще не знало смертної тривоги, не чуло переривчастого реву фашистських моторів над золотими голівками дітей...
LXIV.
Там, на заході, іще гримить битва гігантів, щоправда, фашистський гігант, коли тікав від нас, ставав все меншим і меншим, поки не обернувся на гнома під безпощадними ударами меча Червоного богатиря... Але ще ворог пручався і намагався удавати, що він не гном, а той же бронірований гігант, що топтав наші поля і серця своїми чобітьми, залитими кров'ю і мозком масових розстрілів, тортур і погромів.
Тепер міліонний месник ішов по його полях з сходу і заходу, з двох боків били фашистського звіра...
А тут, на визволеній землі нашої спільної Матері, всемогучий труд почав загоювати страшні рани...
І руїн ставало все менше, вони танули, наче сніг на сонці...
Битва за хліб кипіла на полях Батьківщини...
Ну, та це все відоме вам, дорогі читачі...
А де ж, ви скажете, Третя Рота?
А Третя Рота в моєму серці, як море в краплі його води.
І про Третю Роту ще буде мова.
LXV.
Повний щастя перемоги і радості повороту на Україну, я в 1944 році написав вірш "Любіть Україну", який студенти просили мене по кілька разів читати їм на літвечорах.
Поет Олекса Новицький 1 надрукував "Любіть Україну" в "Київській правді", а Леонід Новиченко 2, як редактор, передрукував його в нашій "Літературній газеті".
Цього вірша я написав внаслідок таких фактів...
Ще в Башкирії, в Уфі, коли Україну розпинали криваві окупанти, одна така сказала при мені й Юрі Кобилецькому:
— Как я соскучилась за украинским салом! Кобилецький:
— А за украинским народом вы не соскучились? І в Москві теж одна така сказала, коли ми з молодим прозаїком із Західної України Ткачуком 3 ішли з нею по вулиці Горького:
— Для меня Родина — там, где мене хорошо.
Ткачук сказав:
— Свиняча філософія.
І ще Валентин Бичко 4 пожалівся мені, що днями за
порадою т. Мануїльського5 з одного номера газети "Зірка" знято шапку з такими словами:
Учітеся, брати мої, думайте, читайте.
І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь!..6
І ще:
Мова рідна, слово рідне, хто вас забуває, той у грудях не серденько, а лпш камінь має...7