— Та жінка важко родила, і я боялася за неї і за дитину,— говорила мені Уляна. А все ж, поза тим страхом, весь час їй проблискувала думка про дочку, і про доччине запитання, і про те, як Марта її зустріне. Боялася ворожості, думала, що Марта має право не зрозуміти й затаїти гнів назавжди — принаймні надовго. І коли все вже закінчилося, коли Уляна напевно знала, що новонароджений хлопчик і його мати житимуть і все мусить бути у них гаразд,— вона все одно не відважувалась вийти, залишити їх — і опинитися сам на сам з Мартою.
Закривши вузькими долонями лице й похилившись на стіл, Марта спала. В приймальному покої було тихо, черговий хірург записував щось у блокноті, відщипуючи крихти від шматка булки з шоколадним маслом і поволі, з роздумом і смачно, збираючи їх з долоні губами.
— Дивно,— сказала мені Уляна,— дивно, що навіть у такому стані, як тоді, я могла відчути голод. Звичайнісінький голод. Мені захотілося булки з маслом.
— Ніяк не погоджувалася лягати на той тапчан, упиралася: там тільки хворі лежать, я не хвора,— кивнув хірург на Марту, прожовуючи булку,— і ще потому твердила, що вона ніколи в житті не захворіє, не повинна захворіти.
Вона усе зрозуміла,— подумала тоді Уляна.— Вона зрозуміла. І так по-своєму наївно, але просто вирішала всі проблеми: їй не повинно бути погано, і тоді матері не доведеться вибирати між нею і кимось іншим.
Уляна підійшла до Марти. Волосся сповзло малій по шиї набік, і шия оголилась, така без міри беззахисна й зворушливо тоненька, як у пташеняти. Уляні захотілося узяти дочку на руки, і вона зробила це, хоч було нелегко: Мартині ноги, з заболоченими ступнями, підігнувшись у колінах, важко тиснули на Улянині руки. І все-таки Уляні її дитина здавалася такою ж малою й безпорадною, як отой щойно народжений хлопчик. Хірург відчинив двері, щоб вона могла вийти з Мартою на руках.
Ніч із синьої ставала голубуватою. Голубувато-сірою.
— А,— сказала мені Уляна,— дай собі з тим усім спокій. Добре, що ти приїхала. Завтра ж неділя — махнемо на все рукою і підемо до Чорного озера по суниці...
...Марта прокинулась і сонно, майже нерозбірливо, запитала, як, мабуть, питала завжди:
— Все добре? Хто народився?
— Хлопчик,— сказала Уляна.
— Я так і знала.
— Ну що ти говориш? Як ти могла знати?
Закутавшись у ковдру, тоненька й висока, Марта стояла в
дверях:
— Я знала. Вчора помер старий чоловік, котрий робив сопілки, і мусив же народитись хтось, хто також робитиме сопілки. Ну що ви так на мене дивитесь? Хіба я неправду кажу?
Позіхнувши, вона по-дитячому легко й невимушено заговорила вже про інше:
— Докажи мені казку, мамо. Про ті пшеничні зерна. Що там було далі?
Ніч ставала білою і оберталась на день. Уляна оповідала казку, котру я сама склала колись у дитинстві:
— Як посієш те третє зерно...