Коли Шарль увійшов, він побачив, що пані д'Еглемон сидить замислена, і спитав тим проникливим тоном, якому солодкі чари кохання надають зворушливої ніжності:
— Що з вами?
Маркіза з обачності нічого не відповіла. Це ласкаве запитання свідчило про цілковите взаєморозуміння душ і, завдяки дивовижному жіночому чуттю, вона зрозуміла, що, поскаржившись або заговоривши про свій сердечний смуток, вона заохотить його. Якщо кожне їхнє слово було сповнене змісту, зрозумілого тільки їм, то яка ж прірва розверзлася перед нею? Вона ясно прочитала все це у себе в душі й мовчала. Ванденес, за її прикладом, теж зберігав мовчанку.
— Мені нездужається, — мовила вона нарешті, злякавшись урочистої тиші, коли мова поглядів буває виразніша, ніж слова.
— Душа й тіло поєднані між собою, пані, — сказав Шарль ласкавим і глибоко схвильованим голосом. — Якщо ви будете щаслива, ви станете молодою і квітучою. Чому ви забороняєте собі просити в кохання тієї радості, якої воно позбавило вас? Ви вважаєте, що життя для вас закінчилося, а воно тільки починається. Довіртеся піклуванню друга. Адже це глибока насолода — знати, що тебе кохають!
— Я вже стара, — відповіла вона, — і для мене не буде виправдання, коли я перестану страждати, як страждала досі. Ви радите мені шукати кохання? Так от, я не повинна, я не можу кохати! Крім вас, чия дружба вносить трохи радості у моє життя, мені ніхто не подобається, ніхто не зміг би стерти мої спогади. Я приймаю друга, але не стала б приймати закоханого. Та й чи порядно було б з мого боку взяти в дар молоде серце в обмін на своє зів'яле, взяти ілюзії, яких я вже не спроможна поділяти, взяти щастя, в яке я або зовсім не повірю, або вічно боятимуся втратити його? Я відповіла б егоїзмом на відданість і стала б розраховувати, коли мій коханий віддався б почуттю; мої спогади образили б його живу радість. Ні, ви самі бачите: перше кохання нічим не заміниш. Та й хто погодився б здобути моє серце за таку ціну?
Ці слова, мовлені з якимсь моторошним кокетством, були останнім зусиллям розуму.
"Ну що ж, якщо я відштовхну його, я залишуся самотня і збережу вірність".
Така думка промайнула в голові у маркізи і стала для неї соломинкою, за яку хапається потопельник. Почувши свій вирок, Ванденес мимоволі здригнувся, і це зворушило маркізу дужче, ніж усі його недавні знаки уваги. Жінок найбільше розчулює в нас та вишукана делікатність, та витонченість почуттів, які властиві їм самим; бо витонченість і делікатність є для них певними ознаками "справжнього" почуття. Мимовільний порух Шарля свідчив про щире кохання. Побачивши, як він засмутився, пані д'Еглемон зрозуміла, що почуття його невдаване. Молодий чоловік холодно відповів:
— Мабуть, ви маєте слушність. Нове кохання — нове горе.
І він заговорив про інше, про речі неістотні, але видно було, що він схвильований; він дивився на пані д'Еглемон таким зосередженим поглядом, наче бачив її востаннє. Нарешті він відкланявся, сказавши з глибоким смутком у голосі:
— Прощайте, пані.
— До побачення, — мовила вона з тим вишуканим кокетством у голосі, таємниця якого відома лише небагатьом жінкам.
Шарль нічого не відповів і вийшов. Коли він зник з-перед її очей, і тільки порожній стілець нагадував про нього, її охопив жаль, вона стала винуватити себе. Коли жінка думає, що вона вчинила невеликодушно, що образила шляхетне серце, пристрасть особливо швидко розгорається у її душі. Каяття в коханні ніколи не слід боятися — воно цілюще; жінки здаються на ласку почуття лише тоді, коли їх мучить совість. "Добрими намірами вимощено дорогу до пекла" — ці слова не парадокс проповідника. Кілька днів Ванденес не з'являвся. Щовечора в годину звичних побачень маркіза нетерпляче ждала його, і її терзали докори сумління. Написати йому — означало б признатися в коханні; та й інстинкт підказував їй, що він повернеться. На шостий день лакей доповів про нього. Ніколи ще їй не було так приємно почути його ім'я. Ця радість налякала її.
— Ви мене покарали, — сказала вона йому.
Ванденес глянув на неї здивовано, мовби нічого не розуміючи.
— Покарав? — перепитав він. — Яким же чином?
Шарль чудово зрозумів маркізу. Але він хотів помститися їй за страждання, які витерпів, відколи вона здогадалася про його почуття.
— Чому ви не приходили до мене? — спитала вона, всміхаючись.
— А хіба ніхто вас не відвідував? — сказав він, ухиляючись від прямої відповіді.
— Панове де Ронкероль і де Марсе були в мене з візитом, вони просиділи тут години по дві, — один — учора, другий — сьогодні вранці. Навідали мене, якщо не помиляюся, і юний д'Егріньйон, пані Фірміані та ваша сестра, пані де Лістомер.
Нові страждання! Муки, незбагненні для тих, хто не пережив нестямного й дикого деспотизму пристрасті, який проявляє себе в страхітливих ревнощах, у постійному бажанні вберегти кохане створіння від будь-якого чужого впливу.
"Он як! — подумав Ванденес. — Вона приймала гостей, вона бачила людей, вдоволених життям, вона розмовляла з ними, а я тим часом страждав у самотині!"
Він затаїв смуток і заховав своє кохання на дні серця, як домовину в морі. Навряд чи хтось зміг би виразити його думки словами: вони були невловні, як ті кислоти, що, випаровуючись, убивають. Але чоло його затьмарилось, і пані д'Еглемон з жіночою чуйністю розділила його печаль, не збагнувши її причини. Вона завдала прикрості Ванденесу неумисне, і він це зрозумів. Він заговорив про свій душевний стан і свої ревнощі жартома, як часто говорять закохані. Маркіза про все здогадалась і була так зворушена, що не могла втримати сліз. І з тієї миті, вони перенеслися в рай кохання. Рай і пекло — це дві великі поеми, вони виражають два начала, навколо яких обертається наше існування: радість і біль. Хіба рай не є і не буде завжди образом нескінченності наших почуттів, образом, який можна уявити собі лише в окремих деталях, бо щастя — єдине? А пекло, хіба не символізує воно нескінченні тортури наших страждань, з яких ми можемо створити поетичний твір, бо всі вони різні?
Одного вечора закохані, сидячи поруч, мовчки милувалися небом, саме тоді, коли воно найгарніше — коли промені призахідного сонця розмальовують обрій у блякло-золоті й пурпурові тони. В цю пору доби світло непомітно згасає і розбуджує ніжні почуття. Наші пристрасті пом'якшуються і посеред глибокої тиші ми втішаємося навіть своїми тривогами. Показуючи нам щастя в туманних образах, природа наче закликає нас насолоджуватися ним, якщо воно поруч, або жалкувати за ним, якщо воно зникло. В такі хвилини, сповнені чару, під склепінням світла, ніжні тони якого ніби віддзеркалюють у собі таємну спокусу, важко опиратися велінням серця. О такій порі вони мають чародійну силу. Горе тоді притупляється, радість п'янить, а смуток пригнічує. Урочиста тиша вечора заохочує і спонукає до признань. Мовчанка стає небезпечнішою за слова, надаючи очам неозорої глибини неба, яке в них відбивається. А тільки-но хтось озветься, в кожному слові звучить нездоланна сила. Хіба не світлом палахкотить тоді голос, не багрянцем полум'яніє погляд? Хіба не в нас самих тоді небо, хіба нам не здається, що ми в раю? Отож Ванденес і Жюлі — уже кілька днів вона дозволяла йому називати себе на ім'я, і їй самій подобалося казати йому "Шарль" — отож вони сиділи біля вікна й розмовляли. Обоє були далекі від буденної теми своєї бесіди. Та хоч вони й не розуміли змісту слів, вони з приємністю проникали у сховані за ними таємні помисли. Рука маркізи лежала в руці Ванденеса, і вона не забирала її, не вважаючи це за особливу ласку.