Капітан Гомес урвав його зневажливим вигуком:
— Я помру, як годиться християнинові й іспанцю. Зрозумів?
— У море! — звелів молодик.
Двоє гармашів схопили Гомеса.
— Ви підлі боягузи! — крикнув генерал, намагаючись утримати піратів.
— Не гарячкуй, діду, — сказав йому помічник Парижанина. — Хоч твоя червона стрічечка і справила деяке враження на нашого капітана, мені наплювати на неї… Зараз ми поговоримо і з тобою.
В цю мить глухий сплеск, до якого не домішався жоден крик чи стогін, дав знати генералові, що відважний Гомес помер, як і личить морякові.
— Або верніть мої гроші, або вбийте мене! — гукнув генерал у нападі шаленої люті.
— О, та ви чоловік розважливий, — сказав молодий корсар, єхидно посміхаючись. — Не сумнівайтеся, ми зробимо, як ви просите.
Корсар подав знак, і два матроси кинулись до француза, щоб зв'язати йому ноги, але він їх відштовхнув із несподіваною спритністю, а тоді — ніхто від нього цього не чекав — вихопив шаблю, що висіла на боку в помічника піратського капітана, і почав вправно нею вимахувати, як і належить бувалому кавалеристові, що знає свою справу.
— Ану підходьте, розбійники! Ви не скинете у воду, мов устрицю, старого наполеонівського солдата!
Постріли з пістолетів, наведених майже впритул на норовистого француза, привернули увагу Парижанина, який стежив за тим, як переносять за його наказом снасті із "Святого Фердінанда". З незворушним виглядом він ззаду підійшов до хороброго генерала, схопив його, підняв і поволік до борту, збираючись кинути, мов якийсь непотріб, у воду. Ось тут погляд генерала і зустрівся з хижим поглядом чоловіка, що викрав його дочку. Тесть і зять упізнали один одного зразу. Капітан негайно повернув у протилежний бік від того, куди прямував спочатку, так наче його ноша не важила анічогісінько і, замість зіпхнути генерала в море, поставив його біля грот-щогли. Почувся осудливий гомін, але корсар окинув своїх підлеглих поглядом, і вмить запанувала глибока тиша.
— Це батько Елени, — виразно й твердо сказав капітан. — Лихо тому, хто посміє поставитись до нього нешанобливо.
Радісне "ура" прогриміло на палубі й вознеслося в небо, наче молитва в храмі, наче перші слова "Те Deum"[3]. Юнги гойдались на снастях, матроси кидали вгору шапки, гармаші тупотіли ногами, й уся команда піратського корабля збуджено кричала, завивала, свистіла, репетувала. Щось несамовите було в цих веселощах, і стривожений генерал спохмурнів. Він приписав це збудження якійсь жахливій таємниці, і як тільки до нього вернувся дар мови, схвильовано вигукнув:
— А де ж моя дочка?
Корсар втупив у генерала пильний погляд, від якого — і ніхто не міг збагнути чому — ховалася душа в п'яти у найвідважніших, і генерал відразу замовк на превелику радість матросів, втішених тим, що влада їхнього ватага поширюється на всіх. Потім капітан підвів генерала до сходів, спустився з ним униз, допровадив його до якоїсь каюти й, одним поштовхом відчинивши двері, сказав:
— Вона тут.
Пірат зник, а старий воїн завмер, приголомшений картиною, яка постала перед його очима. Почувши, що хтось рвучко відчинив двері, Елена підвелася з канапи, на якій вона відпочивала, побачила маркіза і скрикнула від подиву. Вона так змінилася, що впізнати її міг тільки рідний батько. Тропічне сонце вкрило її колись бліде обличчя брунатною засмагою чудового шоколадного відтінку, надавши йому поетичного виразу; всі її риси дихали шляхетністю, величним спокоєм, глибиною почуттів, що, певне, зворушувало навіть найбрутальніші душі. Довгі, густі коси спадали пишними пасмами на плечі й груди, які вражали вишуканістю ліній, і надавали її гордому обличчю владного виразу. В її позі, в рухах відчувалося, що вона усвідомлює свою владу. Торжество вдоволеного марнолюбства ледь роздувало рожеві ніздрі Елени, а її розквітла краса свідчила, що вона втішається безтурботним щастям. Дівоча принадність поєднувалася в ній з гордістю, притаманною жінкам, яких кохають. Водночас раба і повелителька, вона жадала скорятися, бо могла владарювати. Вона була оточена вишуканою розкішшю. Вдягнена в досить просту сукню з індійського мусліну, вона, проте, лежала на канапі, покритій кашеміром, підлогу просторої каюти встеляв перський килим, а четверо дітей, що гралися біля її ніг, будували химерні замки з перлового намиста, з коштовностей та самоцвітів. У вазах із севрської порцеляни, розмальованих паном Жакото{33}, пахтіли рідкісні квіти — мексіканський жасмин, камелії; між квітів пурхали приручені пташки, вивезені з Південної Америки, вони скидалися на живі рубіни, сапфіри, золоті зливки. В цій каюті стояв і рояль, пригвинчений до підлоги, а на дерев'яних стінах, обтягнутих жовтим шовком, там і там виднілися невеличкі картини найвідоміших живописців: пейзаж із надвечірнім сонцем Гюдена{34} висів поруч із полотном Терборха{35}; одна з Рафаелевих мадонн змагалася в поетичності з ескізом Жіроде{36}; картина Герарда Доу{37} затьмарювала одне з полотен Дроллінга{38}. На китайському лакованому столику стояв золотий таріль із екзотичними плодами. Здавалося, що Елена — королева неозорої країни і що її коронований коханий зібрав для її будуара найвишуканіші речі з усього світу. Діти втупили у свого діда погляд жвавих і розумних оченят; звикши жити посеред битв, бур і тривог, вони скидалися на тих маленьких римлян, що прагнули війни й крові, яких Давід зобразив на своїй картині "Брут"{39}.
— Невже це справді ви? — вигукнула Елена, схопивши батька за руку, ніби хотіла переконатися, що це не сон, не видіння.
— Елено!
— Тату!
Вони кинулися одне одному в обійми, і радість старого батька була не менш палкою, ніж радість його дочки.
— Ви були на тому кораблі?
— Атож, — відповів він сумним голосом, сідаючи на канапу й дивлячись на дітлахів, що обступили його і роздивлялися з наївною увагою. — Я б загинув, якби не…
— Якби не мій чоловік, — урвала його Елена. — Я здогадуюся.
— Ох, Елено, — вигукнув генерал, — і навіщо ми зустрілися за таких обставин! Я вже стільки тужив за тобою, а тепер знову оплакуватиму твою безталанну долю!
— А навіщо мене оплакувати? — спитала вона, всміхаючись. — Вам слід радіти — адже я найщасливіша жінка на світі!