— Ось одна з ваших жертв, — сказала стара дама.
Пані д'Еглемон подивилася на тітку з подивом і тривогою.
— Це молодий англієць, дворянин, шляхетний Артур Ормонд, старший син лорда Гренвіля. Його історія вельми цікава. Тисяча вісімсот другого року за порадою лікарів він приїхав до Монпельє, сподіваючись, що повітря тих країв зцілить його від тяжкої грудної хвороби — він був майже при смерті. А потім почалася війна, і Бонапарт — а той нелюд, як відомо, не може жити, щоб з кимось не воювати, — звелів заарештувати Артура, як і всіх його співвітчизників. З нудьги молодий англієць став вивчати свою хворобу, яку вважали невиліковною. Поступово він захопився анатомією, медициною та іншими подібними науками, що досить дивно для людини з вельможного роду; а втім, цікавився ж Регент{14} хімією! Одне слово, пан Артур досяг дивовижних успіхів і здивував навіть професорів у Монпельє. Заняття науками скрасили йому життя в полоні, а крім того, він зовсім вилікувався. Розповідають, ніби він два роки ні з ким не розмовляв, дихав розмірено, спав у хліві, пив молоко від корови, привезеної з Швейцарії і харчувався тільки крес-салатою. Потім він оселився в Турі, але ніде тут не буває. Він гордий, як павич, та ви, безперечно, здобули над ним перемогу, бо не заради мене ж він щодня двічі проїздить під нашими вікнами, відколи ви тут оселилися. Нема сумніву, він закохався у вас.
Ці слова справили на Жюлі якесь дивне враження. Вона стенула плечима, і її посмішка приголомшила вдову. Нічого схожого на ту мимовільну втіху, яку відчуває навіть жінка найсуворіших правил, коли довідується, що хтось страждає з кохання до неї, не відбилося у спохмурнілому погляді Жюлі. На її обличчі з'явився вираз огиди, майже жаху. Не так відкидає будь-яке поклоніння жінка заради одного, коханого; тоді вона здатна сміятись і жартувати; а Жюлі в цю мить скидалася на людину, яка мучиться згадкою про недавно пережиту небезпеку. Тітка, яка вже здогадалася, що Жюлі не любить племінника, була вражена, відкривши, що вона не любить нікого. Стара дама здригнулася, коли зрозуміла, що серце Жюлі розчароване, що їй вистачило одного дня, а може, однієї ночі, щоб збагнути усю нікчемність Віктора.
"Якщо вона розгадала його, все ясно, — подумала маркіза. — Мій племінничок скоро відчує всі прикрощі шлюбу".
Тоді в неї виник намір перевиховати Жюлі й прилучити її до монархічних поглядів, притаманних добі Людовіка XV. Та вже через кілька годин вона зрозуміла чи, радше, вгадала справжню причину смутку Жюлі — причину, досить поширену в світі.
Молода жінка раптом замкнулася в собі й пішла спати раніше, ніж звичайно. Коли покоївка допомогла їй роздягтися, постелила постіль і вийшла, Жюлі залишилася біля каміна й прилягла на жовту оксамитову кушетку — старовинну кушетку, на якій так затишно буває людині, і не тільки в горі, а й у радості. Поплакавши й позітхавши, вона поринула в задуму; а тоді присунула до себе столик, дістала папір і заходилася писати. Години минали швидко; зізнання, яке Жюлі робила в листі, здавалось, коштувало їй дорого — вона надовго замислювалась над кожною фразою; аж раптом молода жінка залилася слізьми й кинула перо. В цю мить дзиґарі пробили другу. Голова Жюлі впала на груди, наче в умирущої; а коли вона підвела її, то побачила тітку. Стара дама з'явилася несподівано, мовби зійшла з гобелена, який висів на стіні.
— Що з вами, моя дівчинко? — спитала тітка. — Чому ви засиджуєтесь так пізно? І хто ж у вашому віці так гірко плаче та ще й у самотині?
Вона без церемоній сіла біля племінниці й пожирала очима початий лист.
— Ви пишете чоловікові?
— Хіба я знаю, де він? — відповіла графиня.
Тітка взяла листа й почала читати. Вона передбачливо прихопила із собою окуляри. Жюлі дозволила їй взяти листа без найменшого заперечення. І не тому, що їй бракувало почуття власної гідності, не тому, що її мучило усвідомлення якоїсь вини, стала вона такою безвільною. Просто тітка прийшла в одну з тих хвилин, коли душа втрачає всяку опору, коли все їй байдуже — і добро, і зло, і мовчанка, і відвертість. Як ото доброчесна дівчина, що зневажливо поводиться з коханим, а ввечері, відчуваючи себе покинутою й самотньою, тужить по ньому і прагне звірити кому-небудь свою печаль, Жюлі, не ремствуючи, дозволила старій дамі зірвати печать, яку правила пристойності накладають на незапечатаного листа, і сиділа, замислившись, поки маркіза читала:
"Моя люба Луїзо, даремно ти вже стільки разів просиш мене виконати обіцянку, якою так необачно можуть обмінятися лише два наївні дівчиська. Ти пишеш, що не можеш збагнути, чому я уже півроку не відповідаю на твої розпитування. Якщо ти не зрозуміла причину моєї мовчанки, то, може, сьогодні ти її зрозумієш, довідавшись про таємницю, яку я тобі відкрию. Я навіки поховала б її у своєму серці, якби ти не написала, що збираєшся виходити заміж. Ти одружуєшся, Луїзо! На цю думку мене проймає дрож. Що ж, одружуйся, бідолашко; через кілька місяців ти з гірким смутком спогадуватимеш, якими були ми колись того вечора в Екуані, коли удвох піднялися на гору і, стоячи під розлогими дубами, милувалися чудовою долиною, що лежала внизу, захоплювалися надвечірнім сонцем, і нас освітлювали його останні промені. Ми сіли тоді на великий камінь, і нас опанував невимовний захват, на зміну якому прийшла тиха печаль. Ти перша сказала, що далеке сонце говорить нам про майбутнє. Які ми тоді були цікаві і які дурненькі! Пригадуєш наші витівки? Ми обнялися — "як закохані", жартували ми. Ми заприсяглися, що та з нас, хто першою вийде заміж, відверто розповість другій про всі таємниці шлюбу, про втіхи, які нашим дитячим душам здавалися такими принадними. Ти згадуватимеш про той вечір, Луїзо, з мукою в душі. Адже тоді ти була молода, гарна, безтурботна, а може, навіть, щаслива. Заміжжя за кілька днів перетворить тебе, як перетворило мене, на негарну, хвору і зів'ялу жінку. Дарма й казати, як я раділа, як безумно пишалася, що стану дружиною полковника Віктора д'Еглемона. Та й навряд чи я могла б розповісти тобі про це, адже я саму себе тоді не пам'ятала. Минуло небагато часу, і моя дитяча безпосередність розвіялася, наче сон. Я так веселилася в урочистий день освячення шлюбних уз, трагізму яких я не усвідомлювала, що дала привід до зауважень. Мій батько кілька разів пробував угамувати мене, бо раділа я так бурхливо, що це визнали непристойним, а в моєму базіканні знаходили лукаві натяки, яких там не було й сліду. А що я витворяла з весільною фатою, сукнею, квітами! Коли увечері мене врочисто провели до спальні й залишили саму, я стала вигадувати, що б такого утнути, аби вразити і насмішити Віктора. Поки я чекала його, моє серце калатало не менш бурхливо, як бувало в переддень Нового року, коли я непомітно прокрадалася до вітальні, де лежали купи подарунків. Коли ввійшов чоловік і став мене шукати, я засміялась, і мій сміх, приглушений муслінами, в які я була вкутана, став останнім відлунням безтурботних веселощів наших дитячих літ…"