Василь узяв ту руку провідниці, що була з квиточком, і делікатно попровадив її до кишеньки з номером 16.
— Голубонько, — ласкаво мовив він, — там якраз отой товариш, про якого ви чули.
— Чула, чула! Нічого я не чула! — Провідниця майже вирвалася з м’яких Василевих рук. — Бригадира покличу, коли ви такі! Ми тут не допустимо!..
Ми мовчали. Микола зачинив двері купе.
— То що будемо робити? — пограв він жовнами.
— Миколю, — сказав Василь, — не треба нервуватися. Ти гарний чоловік, нащо тобі це?
— Що будемо робити, я питаю! — майже крикнув Микола. — Вона ж тепер не відчепиться до самого Сімферополя! Дихнути не дасть.
Я вирішив, що треба якось втручатися.
— Микола має слушність, — звернувся я до Василя. — Ця жінка не дасть нам спокою. Давайте щось вигадаємо, щоб вона заспокоїлася. Скажемо їй, що з нами їде… Ну, от для прикладу… У всіх у нас прізвища починаються на "З". Нас троє. Давайте четвертого так і назвемо: Три Зе. Товариш Тризе. З нами їде товариш Тризе. Де він? Десь ходить по вагонах, бо в нього особлива місія. Може, він з якихось контрольних органів чи там звідки.
— В цьому щось є, — заявив Микола. А Василь підняв палець і промовив з урочистою повільністю:
— Три-зе… Зрештою, а чому б справді ми не могли проїхатися отак аж до самої Ялти з товаришем Тризе? Павле, ти б не поклав на шістнадцяте місце отой свій кейз із чистим папером?
— Чом би й не покласти? — згодився я.
— Та коли є чоловік, то він повинен мати якусь біографію, — роздумливо вів далі Василь. — Миколю, ти б міг знайти якесь слівце для товариша Тризе?
— Про що ти говориш! — скипів Микола, який не терпів жодного примусу.
Я знав, що Микола перший розпочне цю нашу гру, але без тиску зовні, а залежно від обставин, коли самі собою створяться умови для вільної імпровізації, веселої вигадки, невинної містифікації. Скільки вже було таких випадків! У Казахстані під час декади нашої літератури Микола, попередивши всіх учасників декади, крім одного, розпочав саме при тому невтаємниченому чоловікові розмову то з одним, то з іншим про те, як той освоюватиме подаровану йому ділянку.
— Яку ділянку? Ким подаровану? — сполошився невтаємничений чоловік.
— А ти не знаєш? — здивувався Микола. — Всім учасникам декади уряд Казахстану подарував дачні ділянки в Боровому на озері Балхаш.
— Я вперше про це чую! — вигукнув той.
— Де ж ти був? — насмішкувато кинув Микола. — Вже все розподілено. Тепер іди в уряд, проси для себе. Може, й дадуть…
Той, звичайно, пішов і немало подивував казахських товаришів своїм наївним нахабством.
У Москві під час одного з письменницьких з’їздів Микола весело познущався ще з одного нашого товариша, страшенно охочого до орденів, премій, відзнак і всіляких почестей. Ми обідали з Миколою в ресторані готелю "Москва", коли підійшов той наш товариш.
— Біля вас не зайнято, хлопці? — спитав він.
— Сідай, — підсунув йому стільця Микола.
— А що ви їсте? — ще й не сівши, зазирнув той до наших тарілок.
— Черепаховий суп, — не кліпнувши оком, збрехав Микола.
— Та ну! Де ж він тут узявся?
— Для делегатів з’їзду привезли з Куби.
— Дорогий?
— А ти ж думав!
— Ну, я супу не їм, мені лікарі заборонили. Я котлетку та й боржомчик.
Микола лукаво підморгнув мені, штовхнув мене для певності під столом ногою, з удаваною стурбованістю спитав:
— Слухай, Павле, як же ти того чорта везтимеш додому?
— Кого? Що? — заздрісно підстрибнув наш сусід. — Що ви тут дістали, хлопці?
Ми з Миколою ні про що не домовлялися, але треба було підтримувати товариша, і я, не роздумуючи, бовкнув:
— Та-а, дрібниця! Срібний самовар на три відра!
— Срібний? — аж підскочив наш співбрат. — Та ви що, хлопці! Що ж ви мовчите? Де це? Як?
— А ти не знаєш? — хмикнув Микола. — Ти де живеш? У "Москві"? А в готелі "Росія" для делегатів з’їзду влаштовано виставку-продаж самоварів. Самовари від чотирнадцятого до двадцятого віку! Мідні, срібні, позолочені, різних видів і форм, самовари-чайники, самовари-півні, самовари-купчихи, самовари-гусари. У тебе, Павле, який? Борода Чорномора з "Руслана і Людмили"? А в мене Соловей-розбійник. Не срібний, правда, але теж штука.
— І де ж це воно, хлопці? — простогнав наш наївний земляк.
— Північне крило "Росії" знаєш? — спитав Микола. — Спитай, де дирекція, знайди директорський блок, але всі ті кабінети проминай, а йди вглибину, там побачиш такі широкі поліровані двері, то клуб готелю. Для працівників, але зараз там самовари для нас. Стукни тричі і скажи: "Делегат". Зрозумів?
— Зрозумів, — прошепотіла нещасна жертва.
Я зауважив тоді Миколі, що він без потреби почав родовід самоварів аж з XIV століття.
— Яка різниця? — знизав він плечима. — Для таких починай хоч від древніх греків — усе проковтнуть!
Ясна річ, легко грати на людській жадібності й захланності. Але на чому можна грати тут з оцим вигаданим Тризе під невблаганно пильним оком провідниці, з жилавою шиєю, і її начальства, яке могло щомиті впасти нам на голови?
Микола хапливо курив, Василь лаштувався варити каву, без якої не уявляв свого життя, мені випала роль каталізатора, громовідводу, барабана для биття — вічна доля всіх наймолодших. А настане той далеко не прекрасний день, коли ти вже не наймолодший, а найстарший, і тоді… Гай-гай! Не станемо зазирати в ту непривабливу далину і спробуємо вдовольнитися нинішнім.
Вдовольнитися не було чим, бо настирлива провідниця привела до нас свого бригадира. Двері нашого купе відчинила безцеремонно. Випхала поперед себе чоловіка в залізничній формі, сама стала позад нього, схрестила руки на грудях, напнула жили своєї тонкої шиї, мов семафорні дроти, — ніякого відступу.
Бригадир був з тих, хто не пригощається за свої. Семимильними кроками йшов до пенсії, тому був добровільним попихачем усіх, хто хотів його попихати. Такому чоловікові можна співчувати, але мати з ним справу?
— Ви щось хотіли? — виступив я перед бригадиром.
— Непорядок, — пробелькотів той. — Мені сказано, що…
— Ніякого непорядку! — рішуче заявив я. — У нас чотири квитки, нас четверо, ми їдемо до Сімферополя, — які тут можуть бути проблеми? Але до нас поставилися досить дивно. Нас це обурює. Коли так, то ми вимагаємо, щоб сюди прийшов начальник поїзда. Є тут начальник?