Повернувся він години через дві з половиною після того, як на ногетській дзвіниці пробив сигнал гасити вогні. Цей бразільський сигнал подають о десятій годині. Значить, була вже дванадцята ночі.
VI
Жакресада
Років сорок тому в Сен-Мало був провулок, який називали Кутанше. Тепер від нього не залишилося й сліду: його знесли під час робіт по благоустрою міста. Там стояло два ряди дерев'яних будинків, похилених один до одного, розділених стічним рівчаком, — він і називався вулицею. Пішоходи пробиралися по ній, широко розставляючи ноги, щоб не вступити у воду, натикаючись головою на будинки праворуч і ліворуч. У цих ветхих спорудах нормандського середньовіччя майже людські профілі, чи не кожне руйновище скидається на відьму. Нижні поверхи начеб вдавлені всередину, висунуті вперед верхні, ламані острішки, залізні прикраси, які стирчать з усіх боків, прикидаються губами, підборіддями, носами і бровами. Слухове вікно — око, до того ж підсліпувате. Потріскана, поросла мохом стіна — щока. Будинки нахиляються лобами один до одного, начеб змовляються вчинити якийсь злочин. Прадавні назви — розбійницьке гніздо, вертеп, кишло — так чи інакше пов'язані з цими зразками архітектури.
Один із будинків провулка Кутанше — найбільший, найпомітніший і найславетніший — називався Жакресадою.
Жакресада була притулком для безпритульних. Скрізь у містах, а в портових особливо, крім звичайних людей, є покидьки суспільства. Це такі темні особистості, що не раз саме правосуддя не може встановити, хто вони такі. Дармоїди, які нічого не роблять, верткі ловці випадку, шарлатани і шахраї, які повсякчас випробовують своє щастя; усі види брудного лахміття і всі способи його носити; невдахи-комбінатори, моральні банкроти, жалюгідні життя, які програли свій останній білет, людці, потерпілі в дрібних махінаціях, і дрібні злодюжки, що зазнали цілковитого краху (бо великі майстри злодійської справи, що працюють зі зломом, ширяють у повітрі й на землю не падають), майстри і майстрині зла, негідники й негідниці, сумління, витерте до дірок, і подерті лікті, крутії, що опинилися в злиднях, мерзотники, які не добилися багатства, всі, хто зазнав поразки в соціальному поєдинку, голодуючі, що колись були зажерами, дрібнота із злочинного світу, жебраки в прямому й переносному значенні цього слова — ось хто були ці люди. Людський розум тут представлений в худоб'ячій подобі. Це гноїще душ. Усе це нагромаджується в якомусь одному куті, куди зрідка сягає помах мітли, що називається поліцейською облавою. Таким кутком у Сен-Мало була Жакресада. В подібних лігвах не знайдеш непроторенних злочинців, бандитів, грабіжників — цього страшного породження темноти й нужди. Якщо й попадеться вбивця, то це озвірілий п'янюга, тутешні крадії не сягають рангом вище, ніж звичайний кишеньковий злодюжка. Тут зібрані скорше плювки суспільства, ніж його блювотина. Тут волоцюги, а не насильники. Але довіряти їм не можна. На цій останній стадії людського падіння трапляються несосвітенні лиходії. Якось, закинувши сіті в Епісьє, — а для Парижа він був тим самим, що Жакресада для Сен-Мало, — поліція зловила Ласнера.
Такі місця притулку приймають усіх і вся. Падіння рівняє людей. Трапляється, що сюди скочується доведена до злиднів порядність. Відомо, що навіть чесні й доброчинні люди не убезпечені від вибриків долі. Сліпо схилятися перед Лувром і зневажати в'язницю — помилка. Повага громадськості, так само, як і громадський осуд, вимагав перегляду. Бувають всілякі несподіванки. Ангел у домі розпусти, перлина в купі гною — така дивовижна й блискуча знахідка не виключена.
Жакресада скидалася радше на двір, ніж на дім, і навіть не на двір, а на колодязь. З вулиці в неї не було вікон. Переднім фасадом була висока стіна, в якій пробито низеньку браму. Піднімеш засув, штурхнеш двері — і ти вже в дворі. Посередині двору виднілася кругла яма, врівень із землею обкладена камінням. То був колодязь. Двір був маленький, колодязь — великий. Пощерблена кам'яна долівка обрамляла закраїну колодязя.
Квадратний двір був забудований з трьох боків. З боку вулиці не було нічого — там стояла стіна; але з протилежного від неї боку, а також справа та зліва — жилі приміщення.
Якби ви зайшли сюди на свій страх і ризик, коли стемніє, то почули б шум, схожий на дихання юрби, а якби ще місяць та зорі освітили силуети, нерозрізнювані в пітьмі, то ви побачили б ось що.
Двір. Колодязь. Навпроти вхідної брами щось на зразок навісу у вигляді підкови, але підкови квадратної; відкрита галерея побита шашелем, дерев'яна стеля спирається на нерівномірно розставлені кам'яні стовпи, посередині — колодязь, довкола колодязя на солом'яній підстилці, ніби обручик чоток, — протерті підошви, стоптані підбори, пальці, що повилізали з дірявих черевиків, і сила-силенна голих п'ят, ноги чоловіків, ноги жінок, ноги дітей. І всі, кому належать ці ноги, сплять.
А далі, за цими ногами, очі розрізняли у напівтемряві людські постаті, тулуби, голови, безживно витягнуті тіла, людський мотлох обох статей, перемішаних між собою в смердючім гнойовищі, — вкрай жалюгідна людська потолоч. Спальня була відкрита для будь-кого. Платня — два су на тиждень. Ноги тих, що спали, впиралися в колодязь. У грозові ночі дощ заливає ноги; в зимові ночі сніг засипав тіла. Що ж це були за люди? Невідомі. Вони приходили сюди звечора, а вранці вже їх не було. Наш соціальний лад породжує таких нічних духів. Дехто з нещасних прокрадався на одну ніч, щоб не платити. Більшість із них весь день нічого не їла. Всі види розпусти, підлоти, зарази, відчаю, спільний сон у знемозі на спільному ложі з болота. Сновидіння цих душ також були добрими сусідами. Хмуре місце побачень, де люди кишіли й змішувались у смердючих випарах; втома, знемога, п'яний чад, цілоденні злигодні без шматка хліба, без променя надії, мертвотна блідість заплющених повік, докори сумління, невтоленна хіть, сміття в скуйовдженому волоссі, обличчя з мертвим поглядом, а може, й гріховні поцілунки. Людська гнилизна ферментувала в цьому огидному чані. Людей закинула в це кишло блукання лиха доля, корабель, що прийшов напередодні, звільнення з тюрми, випадок, ніч. Кожного дня доля випорожнювала тут свій кіш на сміття. Заходь, хто хоче, спи, кому спиться, говори, хто наважиться. Бо то ж було місце, де спілкувалися між собою пошепки. Кожен поспішав змішатися з іншим. Намагався знайти забуття у сні, бо ж не можна розчинитися в мороці. І брав від смерті те, що вона давала.