1 ми рушили до Морена.
Він напівлежав у кріслі, з гірчичниками на ногах і холодним компресом на голові, знеможений од турботи. Він безнастанно кашляв тим кашлем, що буває у людини перед смертю, та невідомо було, як то він простудився. Жінка дивилася на нього очима тигриці, що от-от має розірвати свою здобич.
Щойно ми ввійшли, у нього руки й ноги затрусились.
— Все гаразд, бовдуре, тільки не роби такого вдруге.
Він підвівся, задихаючись, схопив мене за руки, цілуючи
їх, ніби якому принцові, заплакав, ледве не втратив тяму, обняв Ріве, обняв пані Морен… Та штовхнула його, аж він упав на крісло.
Цей випадок на все життя відбився на бідоласі, надто він його жорстоко вразив.
Відтоді його не звали інакше, як тільки "ота свиня Морен". Цей епітет колов його щоразу, як удар шпагою. Коли якийсь пустун кричав на вулиці "свиня!", — Морен мимохіть оглядався. Приятелі страшенно допікали йому, коли жартома, за столом, показували на шинку й запитували:
— Це не твоя часом?
Через два роки після цієї історії він помер.
Щодо мене, то, виставляючи свою кандидатуру в депутати тисяча вісімсот сімдесят п’ятого року, я в одній справі пішов якось до нотаріуса в Тусері, пана Бельонкля. Ставна, гарна та пишна дама зустріла мене.
— Не впізнаєте? — спитала вона.
— Та… ні, пані,— відповів я.
— Анрієтта Боннель.
— А! — І я відчув, що блідну.
А вона спокійно дивилась на мене й усміхалась.
Коли я залишився на самоті з її чоловіком, він узяв мене за руки і так міцно стис їх, аж мало не зламав.
— Давненько вже, добродію, — мовив він, — хотів я з вами побачитись. Дружина моя стільки про вас говорила. Я знаю… Так, я знаю, за яких неприємних обставин ви з нею спізнались, знаю, скільки ви проявили делікатності, такту, дружньої відданості…— Потім він якусь хвилину вагався, а тоді докінчив пошепки, ніби мав сказати щось непристойне: —…у справі отієї свині Морена.