Турський священик

Ніхто з жінок не здолав би втілити в собі тоскний тип старої панни краще, ніж мадмуазель Софі Гамар. Щоб достеменно змалювати істоту, чия вдача надає великого інтересу навіть дрібним подіям самої цієї драми і попереднім фактам з життя героїв, корисно, мабуть, сформулювати закон, що його і доводять старі панни: яке буття, така й душа, а яка душа, така й фізіономія. Хоча все, як у суспільстві, так і у всесвіті, нібито доцільне, але є серед нас ще такі люди, що не збагнеш, навіщо і для чого вони живуть. Хто споживає, не виробляючи, той нічого не дає ні моральності, ні господарству, він тільки небо коптить, не чинячи ні добра, ні зла, бо зло це, мабуть, те саме добро, чиї наслідки не проявляються негайно. Власне, рідко яка стара панна не належить до цієї категорії дармоїдів. До речі, участь у суспільній праці викликає у діяльної істоти почуття задоволення і дає силу терпіти злигодні, і навпаки, свідомість своєї обтяжливості чи бодай нікчемності змушує лежня зневажати і себе, і інших. Ось чому на лицях старих панн відбивається мимовільна душевна гіркота — винний тут суворий громадський осуд. Скрізь, а надто у Франції жінка, з якою ніхто не побажав ділити і радощі, й горе, викликає до себе відверту неприязнь, хай це забобон, але забобон, може, й слушний. Досить котрій-небудь із них посивіти в дівках, як суспільство, справедливо чи несправедливо, її ж саму суворо засуджує за ту зневагу, жертвою якої вона стала. Якщо вона бриднуля — чому вона не скрасила свою потворність хорошою вдачею? Якщо гарна — її нещастя постало неспроста. Важко сказати, що ставиться на карб найбільше. Якщо вона переконана одиначка, якщо вона домагається незалежності, їй того не подарують ні чоловіки, ні жінки: адже вона пішла проти самої природи, зрікшись почуттів, таких зворушливих у жінки; ухиляючись від мук материнства, вона цурається і його поезії і сама позбавляє себе того ніжного співчуття, якого мати цілком заслуговує. Крім того, як же розвиватимуться всі жіночі великодушні почуття, всі жіночі чудові прикмети, якщо їх не проявляти? Прирікши себе на довічне дівування, прекрасна стать робиться холодна й егоїстична — а це ж просто огидне безглуздя. Такий нещадний присуд цілком справедливий, і старі панни усвідомлюють це. Звичайно, вони ховають подібні думки на дні душі, але обличчя видає їхню сумну долю. Вони блякнуть рано, бо їм чужі жвавість і щастя, які так красять жінок і надають грації їхнім рухам. Жінка, що не виконала свого призначення, нещаслива, вона стає понура й сумна: вона страждає, а страждання породжує злостивість. Звичайно, перш ніж нарікати за свою самоту на себе, старі панни винуватять суспільство. А від звинувачення до бажання мститися — один крок. Нарешті, вони відзначаються незграбністю всієї своєї подоби — це ще один неминучий наслідок їхнього життя. Не відаючи бажання подобатись, вони позбавлені елегантності й смаку. Їх не цікавить у світі нічого, крім власної особи. Ось чому вони добирають для себе лише все, що зручне, не турбуючись про те, щоб зробити приємне іншим людям. Не зовсім тямлячи, як відрізняються вони від інших жінок, старі панни все-таки здогадуються про це і страждають. Одвічне почуття жіночого серця — то ревнощі. Але старі панни ревниві даремно, їм завдає лише журби ця єдина слабість, яку чоловіки прощають прекрасній статі тому, що вона лестить їхньому самолюбству. Мордовані своїми бажаннями, змушені притлумлювати свої природні нахили, старі панни вічно відчувають якусь внутрішню скутість. Навіть для літньої жінки важко читати на лицях огиду до неї, адже природою їй призначено збуджувати в серцях лише почуття приємні. Стара панна завжди потуплена — не від скромності, а від сорому й страху. Фальшивого свого становища вона не прощає ні громаді, ні собі самій. Врешті-решт, для того, хто в постійному розладі із своїм серцем і навколишнім середовищем, важко не заздрити щастю і спокою інших людей. Увесь цей світ сумних роздумів таївся в тьмяних сірих очах мадмуазель Гамар, а широкі темні синці під очима свідчили про довге боріння її самотнього життя. Всі зморшки на її обличчі були прямі. В обрисі її чола, голови і щік відчувалася якась скам'янілість і шорсткість. Родимки на її підборідді поросли сивим волосом, але її це не обходило. З-під тонких губів стирчали великі зуби, зрештою, досить білі. Жахливі мігрені убілили її колись чорні коси, і вона підкладала під чепець фальшиві, погано звиті кучері, але робила це невміло, і гарна тасьма, на якій трималася напівперука, нерідко сповзала аж на чоло. Темні, бляклих тонів сукні, літні — тафтяні, а зимові — вовняні, негарно обтягували її недоладну постать і кощаві руки. В розхристаному комірі виднілася багрова шия з мереживом зморщок, химерним, як прожилки дубового листка на світлі. Незграбна хазяйчина статура почасти пояснювалася її походженням: батько її був лісоторговець, такий собі забагатілий селюк. Мабуть, у вісімнадцять літ вона була свіжа й пухкенька, але й білість, і яскравий рум'янець, якими вона любила оздоблювати себе в своїх спогадах, тепер уже зійшли безслідно. Шкіра її стала мертвотно-землистою, як у всіх богомільниць. Орлиний ніс говорив красномовніше за інші риси її обличчя про самодурство, а низьке чоло зраджувало розумову обмеженість. Рухалася господиня якось по-дивному рвучко — жодного тобі натяку на грацію. Досить було побачити, як вона дістає з торбинки носовичка й гучно сякається, і ви вже уявляли собі її вдачу і манери. Височенького зросту, вона трималася зовсім рівно, ніби підтверджуючи спостереження одного натураліста, який науково доводив, що хребці у старих дів нібито позросталися, тому в них така й хода. Коли вона йшла, тіло її не рухалося плавко й мірно, з граційним похитуванням стану, таким звабливим у жінок; вона сунулася немов цілісною брилою, важко гупаючи, буцімто статуя командора. Під добрий настрій, вона, як усі старі панни, розповідала, що могла б вискочити заміж незгірше за інших, але, на щастя, вчасно помітила, який її зітхальник нещирий. Бідолашна, знайшла чим хвалитися: розрахунок у неї переміг почуття.