Грамота на грунт для Михася була готова. Будинки росли ставлені за погоди. Баронова сама частенько наглядала будову, аби все йшло в лад, бо Михасеві при роботі ніяк було за тим ходити. Подарувала Михасеві дві тільні корови і пару гарних коний.
Поки що, Михась харчувався в дворі. На снідання пив чарку гострої горілки і закусував хлібом, на полуднє вивозив окремий післанець для пана "ржон-ци" обід з двірського стола. Михасеві така їда не йшла в смак. Одного разу приніс собі від мами здоровий, гарно випечений бохонець хліба.
— Войцєху! сховай то для мене до креденсу, бо з тих ваших питльованців хіба здохну... а на обід то укрій мені кусень того хліба і пришли зо дві кварти кислого молока... Панська їда дуже мене чогось в горлі скобоче... брр!
Войцєх не сказав на те нічого, лиш погадав собі: "На що хлопові зигарка?"
Двораки мали з того велику потіху і говорили зо три неділі про неокресаність "ржонци".
— Не диво, що він за хлопами так обстає,— каже Гоздецький,— або він що ліпшого від хлопа? Ех! як би я так його дістав на панщину під мою руку! Навчив би я його танцювати...
Другі, хоч притакували словам Гоздецького, в душі гадали собі: "Говориш так, бо ще спина не загоїлась..."
Михася пильнували на кожному кроці і про кожний його крок доносили бароновій. Котрий дворак йно що помітив, оповідав під секретом Гоздецькому, а сей через свою повіреницю, покоївку Маріянну, доносив пані.
— Не може бути, щоби той брус не крав! — говорили між собою двораки,— так він тільки пшениці на свому віку не видів, що тут в однім дні змолотиться...
— А як же йому це доказати?
— Він певно виносить в своїх широких ногавицях,— обізвався хтось.
— Впіймай його, то будеш хват!
Між двірнею не мав Михась ні одної прихильної душі. Всі уважали його приблудою, котрій властиве місце в стайні між форналями... Але коли на нічім не могли Михася зловити, старалися бодай осмі-шити його перед бароновою. Все, що лиш не панського на Михасю побачили, представляли бароновій. Михася показували по забавах у офіціялістів: як він ходить, як їсть, як ніс утирає... Братія двірська сміялася з того до розпуку.
До баронової донеслося також про це, що Михась не хоче їсти двірського обіду, а навіть хліб йому не смакує. їй було з того дуже маркотно.
Одної неділі, коли Михась прийшов з рапортом, заговорила до нього:
— Панє Міхалє! тобі бачу не смакує мій хліб... Я справді не знаю, що з тим робити...
Чекала, що він на те відповість.
— Прошу ясної пані ніраз тим не турбуватись... З голоду я не згину, а трудно призвичаїтися до панської страви, коли я її до тепер не вживав...
— Прошу ж тебе дуже, мій панє Міхалє, скажи, як маю зробити?
— Чи може ясна пані з моєї роботи не вдоволені? Я можу кожної хвилі уступитися.
— Який ж бо ти, панє Міхалє, невирозумілий!.. і горячо купаний! Мені лише жаль, що ти так тяжко працюєш, а не маєш що їсти...
— Коли хліб та вода, то нема голода, ясна пані. Я до того звик від дитини і великий виріс... з того я не занедужаю...
— А чим же ви шляхта живитесь?
— Чим? Борщем, капустою, кашею, варениками, молоком, сметаною, солониною, у кого є, а над все житним, жорняним хлібом...
— Ну, то і я так задиспоную... лише боюся, що двораки будуть сміятися з тебе.
— О! я би собі з того що робив... Вони й так вже собі багато з мене жартують, а я з того ні впрів ні змерз... Хіба би вже мірка нетерпеливости перебралася, тоді я за собою упімнуся.
— А тішишся дуже, панє Міхалє, що в осені спровадишся до своєї хати?
— То ще не знати, ясна пані, чи своя... Панська ласка на бистрім коні їздить...
Баронова запаленіла:
— Але що ти говориш? Хіба би я тобі відбірала то, що раз подарувала?
— Вибачте мені, ясна пані, що я так говорю просто з моста. Я собі простий шляхтич, неучений... я виджу що не в своїм гнізді сиджу. Я ясній пані дуже щирий, даю на те моє шляхотське слово. До роботи то я буду перший, бо я на се вродився, але до розмови такої я бігме не здалий і часом язик
плетається, а часом бовтне таке, що самому відтак соромно... Вибачте мені, пані! Прошу зі мною говорити про господарство, то так!.. Але таких розмов, то я не втну...
Ті прості слова плили Михасеві щиро, зпід самого серця. Очі йому світилися, аж слезою зайшли, його молодецьке лице запаленіло, бо зміркував, що за грубо говорив і вразив паню.
Баронова могла з тих його слів і з виразу лиця пізнати, що має діло з людиною щирою, без лести, без облуди, що може на нього числити в найтяжчім горю, має на свої услуги людину просту, не попсовану лукавістю. Так до неї не говорив жаден двірський офіціяліст.
— Я на тебе не гніваюся, мій панє Міхалє. Знаю твою щирість і не забуду тобі того. Ти мене на ноги поставив, бо ті платні підлесники, вороги були б все моє добро запропастили...
Михась вийшов зворушений. Зайшов до двірської канцелярії на економівку. Двораки ще не надіялись його. З канцелярії виходив страшенний регіт.
Михась став під дверми і наслухував.
— А тепер покажу вам, як він їсть! — говорить один писар провентовий,— о!
— Ха-ха-ха! досконало панє Вінцентий! Як ти те все добре підглянув... Могли бисьте грати "тіятер", лише би вас в полотняну капоту перебрати...
— І в чоботи дьогтьом смаровані...
— І в кашкет засмальцований...
— І в валові штани... ха-ха-ха!
— А покажіть ще, як він носа утирає?
— А отак: пхень-пхе-е-ень!
— Знаменито! браво! ха-ха-ха!
Михась догадався, з кого сміються. Йому стало досадно, оглянувся і помітив на стіні в сінех нагайку.
4 800-3
65
Правою рукою здіймив нагайку, лівою отворив двері: Тут були всі офіціялісти. Сиділи, де хто міг, а Він-центий стояв на середині і показував сміхотворства на кошт Михася. Коли репродукований оригінал появився несподівано на порозі, всі оторопіли.
— А тепер, панє Вінцентий,— промовив Михась — я вам покажу, як я бю... може також коли кого тим забавите...
З сими словами хопив пана Вінцентового своєю медвежою рукою за ліве крилце і став пражити нагайкою.
— Оттак я бю! ось як! ось як!
Вінцентий затяв зуби та йно сичав з болю! плакати стидно було. Офіціялісти хотіли виходити...
— Голя, панове! — крикнув Михась, скінчивши таку болючу операцію.— Зачекати! буде диспозиція на завтра! — і як би йно вернувся з весілля, став видавати офіціялістам приказ, що котрий має робити.