Коли глянемо на той час перед 48-м роком, то аж страшно стане.
Піп, дяк і паламар — то майже вся українська інтелігенція, а в решті маса темного, на пів здичілого народа. Ціла суть і сила українського народа — то хлоп, мужик, підданець. Забитий і приголомшений, не знав куди повернутися, де правди шукати. І шукав її в горілці.
Хлоп робив панщину від рана до ночі — і пив. Зносив до двора повісма, збіжжя, кури, гуси — і пив. Окуплювався мандатором — і пив. Обходив празники, весілля, поминки, похорони — і пив. Згинав спину під панську нагайку, сидів у мандаторськім арешті — і топив своє горе, і гоїв рани з побоїв в горілці. Пан уважав хлопа своїм підданим, інвентарем, і дбав про нього настільки, наскільки господар про свій інвентар дбає.
Хто був з поміж панів, дідичів добрим господарем, той старався, щоби його підданець-хлоп не був голий і голодний, щоби мав теплу хату і робучий інвентар, бо без цього хлоп не представляв у нього реальної вартости. Але лиш про реальну вартість хлопа ходило панові. Про моральну його сторону ніхто не журився. На що того, коли хлоп нічим іншим не був, як лише тресованим "бидлом", що уміє говорити і ходити на двох ногах. Усе, що пан робив для хлопа, робив для себе, чи посередно, чи прямо. Ситий і здоровий хлоп, зрошував своїм потом панські лани, оброблював їх своїми волами і своїми руками, кільки було треба. Зі свого грунту давав дворові данину; для себе уривав тільки, щоби удержати фізичне життя. Решту міняв за горілку випалену в панській горальні з тих самих бараболь, що їх своєю працею зібрав. Увесь економічний оборот відбувався таки в ріднім селі, частю прямо, частю за посередництвом жида-орен-даря. Вся хлопська праця верталася до панської кишені по потрученню того, що хлоп зужив на піддержання свого існування, та того рабату, що остав при жиді-орендарі. Хлоп лиш одне знав, може більше
І
інстинктом, чим своєю інтелігенцією: що його ворогом є пан з чередою своїх посіпак нагайкових і мандатор з своїми гайдуками і арештом. За приятелів він не чував нічого. Демократично революційний рух, який в тім часі проявлявся в Галичині, українського хлопа не порушив, не розбудив. Чому? Бо це були люде сурдутові, та щей Поляки, котрих хлоп не міг відріжнити від своїх сурдутових наставників з двора, і для того їм не вірив. Зобразім собі як виглядала маса нашого галицько-українського народу.
Хлоп сидить в теплій хаті, має подостатком дров і хліба. Має пасовисько, робить панщину, ходить до церкви і гоїть рани від панських побоїв, дрожить на вид економа і мандатора і пє горілку і не думає про це навіть, чи мо,же йому бути коли краще. Було і так, що хлоп не мав що їсти, було і так, що декотрий збивав сороківці і закопував їх під печею, але це були виїмки. Правда, хлоп відбував тоді ще одну повинність: служив у війську. Але там він переставав бути хлопом, раз длятого, що до хлопа-вояка пан дідич не мав права; по друге, що з нього робили в війську машину ніраз не подібну до хлопа.
Таку Галичину застав рік 1848.
Чи знесення панщини було для хлопського люду спасенне? Під оглядом моральним так, під економічним ні. Нарід не був до свободи підготовлений. Виведений з вікової пітьми на ясне світло, мусів осліпнути, бо око його ще до світла не привикло. Українському народові треба було показувати світло в малій скількості. Йому треба було світання, був би собі очий не попсував... Пущений нагально на волю, недовіряючи нікому, без провідника, підозріваючи всюди сильце на себе, мусів остати — мимо свободи, мимо заможности матеріальної — на тім самім ступені ро-звою, де його свобода заскочила. Не диво отже, що другі випередили його. За це годі винувати тодішнього
/
уряду. Уряд дав свободу для всіх народів Австрії в одну хвилю, для всіх однакову,— годіж було для Галичини робити виїмок.
Такий стан застало губерніяльне розпорядження з дня 22 квітня 1848, проголошуюче, що на підставі розпорядку міністерства внутрішніх справ з дня 17 квітня 1848. ч. 876, з днем 15 мая року зносить підданство і всі підданчі повинності в Галичині.
Яричовський, прочитавши таке диво, покрутив головою, не знаючи в першій хвилі, чи радіти тим, чи сумувати. Але нагадав собі, що з знесенням панщини і він не матиме тут що робити і його всемогуче пановання раз на все скінчилося. Кілька днів роздумував над тим, аж в слідуючу неділю казав скликати народ на площу перед коршмою і тут проголосив народові цісарську волю. Хлопи зразу не хотіли вірити в те, що їм читав мандатор, крутили головами недовірчиво і шептали між собою, що то певно якась нова панська хитрість.
— То вже не від нині таке говорять! — говорив один старший хлоп.— Вже нам пани давно обі-цювали, ще як заводили бунтацію, а хлоп як гарував, так гарує.
— Тихо бути! — гримнув мандатор.— Ще заки будеш вільний, можеш сто київ з'їсти... Це не пани роблять вас свобідними, лише наш найсвятіщий пан цісар. Розумієш?
— От що? То то, куме, не пани, лише цісар... видете, як воно! Воно справді може щось з того бути... Ану но, погляньмо, чи є печатка?
Кількох сміліщих поглянуло через плече Яри-човського.
— Гей люди! Є печатка, бігме!
— Як є печатка, то вже правда! — загула громада,— бо як немає, то це все дурман...
— Алеж кажу вам, що то цісар дав волю!
Громада заворушилась, як бджоли в теплій літній день. Люди гомоніли заєдно: цісар дарував волю... Хтось підносячи шапку в гору крикнув:
— Слава нашому найясніщому цісареві! дай йому Боже пановання!
Громада закричала:
— Слава! най жиє! — а гомін носився далеко по селу.
Люди не знали, що з радощів робити. Хлопи, жінки взносили руки до неба і плакали з радощів. Цілувалися взаїмно, прощаючи собі усі провини, наче б в церкві на Великдень. Немічні старі випрямилися, немов хотіли поскидати з себе частенькі побої, що їх ними панщина обдарувала.
— Вибачте нам, панє сендзьо ласкавий,— каже один хлоп, підступаючи до мандатора і кланяючись низько,— прошу нам пояснити: як воно буде без тої панщини?
— Щож я вам маю пояснювати? Не будеш ходити на панщину тай годі...
— А що буде з грунтом?
— Ага! той грунт, що хто тепер має, таки затримає його на вічність без сплати...