В тім часі стали по декуди заводити кінні молотільні. Михась, почувши таке, їздив аж до Львова і спровадив таку молотільню на диво всім людям, що такої новости ще не видали. В пишневецькім дворі показалася така молотільня перша на цілу околицю. Нею можна було все швидко змолотити і зсипати до шпи-хліра. Пишневецький шпихлір, що його ще покійний барон побудував, то була величезна поверхова ка-мениця, був будований з цегли, побитий бляхою. Стояв подальше других будинків між високими деревами, отже був цілком безпечний від вогню. Цего року видаток був добрий, і шпихлір наповнився пшеницею, житом і вівсом.
Рік той був великою крізою для дідичів, властителів домів. Він був для них втрачений. Баронова завдяки закуттянській шляхті перейшла ту економічну повінь сухою ногою, а все завдячувала проворности Михася і благословила ту хвилю, коли цего босого шляхтича до себе пригорнула.
1*
163
Михасеві вродилось теж подостатком. Усе зібрав вчасно наймленими людьми. До нього йшли охотно на роботу бідніщі хлопи, бо то був грунт рустикаль-ний і не було чого боятися звернення панщини...
Михась знав, що робили сусідні двори. В Самбо-рі чув, яка ціна збіжжа. Говорили тогді багато про війну, яка велась в Італії і готовилась на Уграх. З новинами приходив Михась до баронової і радились, що робити.
— Я би, ясна пані, радив, щоби збіжжа тепер не продавати. Час неспокійний, ціна збіжжа піде в гору страшенно...
— Алеж грошей потреба, мій Міхалє...
— Треба обходитися чим мога. Трохи ясна пані будуть мати з давнійших літ, трохи візметься від жидів за коршми. Хоч би навіть позичити, то все би ліпше, бо на весну заплатять за збіжжа дукатами, та ще просити будуть...
Баронова ві всім Михася послухала й тепер. Стало отже на тім, щоби збіжжа не продавати...
Михась радив добре. На другий рік двори не могли достарчити збіжжа стільки, що звичайно, і ціна його дуже підскочила. Зараз з весною платили торговці по 15 ренських монетою конвенцийною за корець пшениці або жита... До весни задержав Михась і своє збіжжа, і набив срібними сороківцями нове збанятко...
IV.
Михасеві уродився ще один син Стефан. Ним Михась найбільше втішився.
— Цего то вже виховуймо самі — говорив до жінки,— я вже знаю, як. Буде шляхтичем на загоні, наслідить все по мині, до чужого гнізда не піде ховатися...
А малого Юзя, як лише став добре ходити, взяла баронова до двора. Хлопчик був гарненький і баронова його дуже любила. Вже як дитина зражу-вав здібности, над свій вік, як мовляла баронова, при тім був здорово зложений, зовсім у батька вдався. Його вихованням занималася бона, котру баронова зі Львова спровадила. Михась дивлячись, як його Юзьо гарно розвивається, упевнився, що Юзьо буде великим ученим, чоловіком.
Коли Юзеві минуло сім років, спровадила баронова для нього учителя, котрого звали гувернером.
Юзьо виховувався по панськи. Спав на мягонь-кій пуховій постелі під шовковим покривалом, ходив в тоненьких вебових сорочках, в одягу з доброго тоненького сукна, їв з бароновою при однім столі.
Михась дивився на те косо.
— По що того, ясна пані, шляхотську дитину так розпещувати? Чому не має спати на соломі, як його батько і дід спали? Чому не має ходити в полотні?
— Прошу тебе мій панє Міхалє, хоч ти батько, не мішайся до того. На що йому того всього, коли він не буде господарем, як ти, твій батько і дід, лиш буде ученим великим чоловіком.
— Правда,— нагадував собі Михась,— Юзьо має бути ученим, великим, чоловіком... Та най там! — і відходив, не кажучи більше нічого.
А другі двірські офіціялісти може лиш для того, щоби Михасеві піддобритись, ворожили для малого Юзя ще кращу будучність.
— Щасливі ви, панє ржонцо, з вашою дитиною. Не треба йому й ученим бути. То більше як певно, що баронова запише Юзеві Пишнівці... Но, но, не крутіть головою бо все на те складається. Прошу вас: пані вас любить, за дитиною пропадає, з своєю родиною погнівалась, всі її відцурались, а сама бездітна... Вона на злість не лишить своїй родині нічого, а Юзеві все запише. Вірте мені.
І Михась вірив. Алеж бо то пошукати такого батька, котрий би в таку можливість для своєї рідної дитини не повірив! Юзьо ставав у батьківській уяві, що день виразніще кандидатом на великого ученого чоловіка, а може... і на богатого дідича пишне-вецького.
Юзьо справді був понятливою дитиною. Читати научився іграшкою, рахував добре. Але писати страх не хотілося йому. Замість написати завдання, він мазав по зошиті, що на голову набрило. Малював коні, корови, малював всіх офіціялістів... Учитель сердився за те, а баронова страх тішилась. За кожний такий рисунок, дістав Юзьо повну кишеню цукорків і ще більшу купу поцілунків, пестощів. Розуміється, що метода виховання у баронової супротивля-лася методі вчителя. Він перечився з бароновою.
— Але мій панє Бувальський, годіж бо дитину так наукою мучити! Підросте, то все догонить, а тепер най більше бавиться, вживає дитячої свободи.
— В такім разі, прошу ясної пані, я не ручу за результат.
— Буде все добре, не журися! Дитина має геніяльну голову, я те бачу, й ти панє Бувальський знаєш. Все догонить, як буде розумніщий.
— Я не перечу тому, що хлопець дуже понят-ливий, але наука сама з себе не прийде. Треба його до того вложити. Цілаж моя наука теперішна, нічо більше, як дресура. Мусить знати, що треба вчитися...
— Але не будь же таким педантом, пане Бувальський! Ось дивися, як він намалював нині старого Чосниковського... зовсім подібний...
Бувальський уже видів того Чосниковського намальованого, але з чемноти для баронової поглянув ще раз. Рисунок був виведений червоним і синім олівцем на поліньованім папері. Був тут широкий трикутний ніс, величезні сині вуси, криві великі червоні очі. На голові сторчало кілька червоних грубих прутів, що мало означати волосся. Уха не було видно ні одного.
— Дуже подібний, не правда?
Бувальський мусів признати, що правда, хоч цілий рисунок подобав більше на карту географічну виведену красками, з озерками, ріками і штучними перекопами, як на людське лице.
— Хлопець зраджує великий талант до малярства і треба його буде в тім напрямі розвивати.