— А моя баба розказувала,— обзивається другий парубок,— що один такий вовк був, що серед літа в день приходив у село і брав, що йому подобалося, чи свиню, чи теля, то господарі виносили йому чергою, що днини бохонець хліба, аби шкоди не робив.
— Е, то був певно вовкулака — замітив другий.
— А що то є вовкулака? — спитав Юзьо зацікавлений.
— Вовкулака, то дух святий при нас, най ся преч каже, є такий вовк, що був перше чоловіком а відтак у вовка перекинувся.
— Як так можна?
— Чому не можна? То або Бог йому за гріхи так дасть, або його хто зачарує та проклине, або таки з вовкулаків походить... його дід був вовкулаком, його отець та і він є. Такі то часом перекидуються знову в людий і так, як люди все роблять і до церкви ходять, а потому, як на нього той час зайде, то махне в ліс і не вертається кілька неділь.
— А щож він робить, як стане знов чоловіком?
— Нічого не робить... і мало говорить, сказав Максим.— Моя баба розказувала, що до нашого села такий один заходив...
— Не бреши, не бреши Максиме! — обзивається Сеньо.
— Як я брешу! Таж бігме! моя баба сама божилася, ну а старі люди правду говорять... Баба була тоді ще малою дівчиною То раз прийшов якийсь зайшлий чоловік до нашої хати, такий обдертий, гірш жебрака. Нічого не сказав, ані слова, ані добрий день... А бабина мама тоді спекла свіжий хліб і поклала на лаві, знаєте... А той чоловік прийшов тай нічого не кажучи зачинає здирати шкірки з того хліба. А з свіжого хліба, знаєте, шкірка легко здирається... Здирає він і їсть так лиш проковтнув. Бабина мама стоїть біля печі та йно хреститься і молитви шепче а баба, звичайно, молоде, дурне, каже до того чоловіка: "А на що ти так хліб святий паскудиш? хто то буде потому їсти?" А той вам, як блисне на бабу очима, ніби угликами, та як клацне зубами, то мою бабу аж зморозило, не може з місця рушитись. Тоді бабина мама каже до того чоловіка: "ну, ну, нічого їж... вона дурна..." І зараз її хватила, завела до комори і заперла. А потому, як той вже пішов, то мама каже до баби: "Бійся Бога, що ти зробила? таж він міг тебе роздерти... та то вовкулака!" І як було вам осьмеро хліба, то зі всіх шкірки поздирав, лише мякушку лишив... Розуміється, того хліба вже ніхто не хотів їсти... роздали бідним.
— Воно то мусить бути правда,— обзивається другий.— Мені знов розказував небіщик дідо таке за вовкулаків: В одному селі була дівка-одиначка, богацька, і так веридувала парубками, що за жадного не хотіла йти. А був один дуже гарний парубок і дуже в неї влюбився. Вона показувала також, що його любить, ну, тай він так влюбився, що життя йому без неї нема! Шле до неї сватів; вона: добре! Лагодять весілля; вона нічого, все робить, як треба. Прийшли вже під церкву, вже до шлюбу, вже все готове... Виходить піп тай питає, ж звичайно: "маєш добру, непримушену волю..." насамперед його. Він такий радий, що душі в собі нечує, тай каже: "маю"... Питає відтак її, а вона, кажу вам, як зарегочеться! каже: "а деж би я за такого дурня йшла? пек йому!" і плюнули на нього. Людий це дуже обійшло, а вона собі нічого, взялася під боки й каже: "грайте, музики! ведіть мене, бо я собі так зажартувала"... А той парубок, стоїть ні в сих ні в тих тай каже: "Бодай з тобою вовкулака оженився!" Та її закляв, а сам пішов світами. Та якось в рік по тім приїжджає, знаєте, до тої дівчини такий файний чоловік, молодий, тай каже, що буде її сватати. Батько її поїхав на об-зорини, ну все ладно, раз господар!., тай зробили весілля. Ну, по весіллі, поїхала вона з чоловіком до нього, десь на пяте село, чи щось. Жиють собі файно, аж любо. Та пішли вони раз під ліс сіно гребти. Гребуть. Він такий сумний, мов хмара. Аж нараз кинув граблі, кинув капелюх і пігнав у ліс. Жінці це байдуже: пішов та пішов... Нема чоловіка, нема... Аж тут вибігає з ліса вовчисько, такий вам, як телиця, та просто до тої молодиці! Вона була відважна тай до нього з граблями: "а цу-цу! тю-гу! тю-гу!" Вовк її зубами за спідницю, аж видер кусок, вона його граблями по голові, по голові, аж посока з нього полилася... Тоді вовк гиц до ліса!.. Молодиця гребе дальше. Аж тут виходить її чоловік з ліса, та такий, чуєте, марний, подрапаний, з голови кров тече... "Та що тобі, Іване
(чи як там), сталося?" — "Нічого" каже "я хотів напитися з потічка води, приляг до землі, та рука мені поховзлася і я так головою до каменя вдарив".— "Нещастя" каже жінка і завиває йому рану на голові, "а тут" каже "як ти пішов, якийсь вовчисько вибіг з ліса, то ледве обігналася граблями". А він чуєте, так люто блиснув очима, що страх!., лиш, вона того не виділа... Посідали полуднувати; він все з завяза-ною головою. Опісля він поклався спати тай якось роззявив рота, як то деякі люди роблять. Молодиця глип! а йому за зубами сторчить кусник рубця з її спідниці... Вона зараз пізнала, що її чоловік вовкулака, і нагадала собі, як тамтой її прокляв... Встала потихоньки тай втеки що сили! Над вечером забігла додому, до свойого батька, ледве жива. За кілька днів приїхав за нею чоловік. Що ні просив, що ні благав... "Не буду" каже "жити з тобою тай не буду! я віддалася за парубка, а не за вовкулаку"... А він, чуєте, як почув то слово, то вибіг як скажений з хати, перекинувся у вовка і махнув до ліса... Лишив і коні і віз тай вже більше не вертався. А вона осталася, от, як то кажуть, ні дівиця, ні молодиця...
— А по чім же такого вовкулаку пізнати?
— Він такий самий як би й вовк, лише що більший і дуже напастиливий... чого будь не настрашиться...
— Буде, того, буде!—обізвався Сеньо, витрясаючи попіл з погаслої люльки,— пора вже спати... далі вже північ.
Справді "косарі" 1 показували вже на північ. Ще де де перекликались нічні птиці.
Юзьо, лежачи горілиць, дивився прямо в небо, дивився на ті безчисленні зірки,ж що блищали на
три звізди.
небі і миготіли. А далі замкнув очі і став засипляти. Парубки вже хропіли, чути ще було хрупання коней, що недалеко паслися, а далі все затихало в його вухах, поки не заснув твердо.
Як йно стало свитати, Сеньо побудив усіх. І Юзьо отворив очі. Вогонь погас і зірки на небі погасли. Лише ранішня зірниця вийшла на зустріч сонцю і всміхалася та моргала на добрий день. І птиці стали прокидатися. На всході червонілося небо. Коні напаслися через ніч добре і дрімали; одні лежали, другі стояли з зажмуреними очима, з позвішуваними в низ головами.