— Поминемо оту яружку, а там уже й черешні ростуть, торік ми туди ходили з хлопцями.
Василинка чудно так поглянула — чи то дивувалася з твого шепоту, чи, може, з виразу обличчя, — й ви звивистою стежкою подались до яружки, де тхнуло болотом, жабуринням та очеретом, а потім поміж кущів калини вийшли й до черешень.
Це були високі старі дерева, що пнулись до самісінького неба. Ви позадирали голови — на гіллі вже є спілі ягоди чи нема? Проте важко було серед густого листя розгледіти, усі ягідки здавались достиглими.
— Ну, гайда, — сказала Василинка та й, обнявши дебелу черешню, сквапно полізла догори.
Ти підійшов до сусідньої, що була, мабуть, іще грубіша, обійняв руками та ногами, трохи проліз і… відчув, що ніколи не здерешся в таку височінь. Ну, хоч би до отієї гілляки, ну, хоч би до отого сучечка, а там би перепочив і…
Коли, нарешті, здерся, то на очах засяяли сльози щастя. І зовсім близько навпроти побачив Василинку — сиділа на гілляці, однією рукою обійнявши черешню, а другою зриваючи ягоди.
— Василинко! — покликав, щоб хоч подивилась. Глянула — були очі в неї глибокі та темні, наче достиглі дикі черешні. І світилась на їхньому денці таємниця, ніби Василинка здогадувалась, навіщо ти покликав її в ліс, ось-ось візьме й скаже… І ти відвернувся, уникаючи її погляду.
Серед черешень були й достиглі, хоч і не багато. По гіллі ви здирались усе вище, зрідка перемовляючись, — тут, на висоті, голоси видавались начебто чужими. І дивно було почуватись у морі листя, в його зеленому царстві, в черешневій прохолоді, що солодко пахла корою, глеєм, соком ягід. Строката птаха зненацька спурхнула мало не з-під рук, і така яскрава була, що чомусь подумалося про жар— птицю.
Глянув униз — і очам не повірив: під черешнею стояла геть зовсім сива бабуся з в’язкою палива на плечах. Де вона взялась? І зовсім не схожа на овечацьку, видно, з сусіднього села прийшла назбирати сушняку.
Мовчки дивилась на вас, а ви так само на неї. Ну, достеменно схожа на бабу-ягу, тільки чого б ото бабі-язі ходити з в’язочкою? Це ж у неї, мабуть, і костяна нога, авжеж, і десь поблизу стоїть хатка на курячій ніжці.
А може, й справді з сусіднього села, бо нічого не сказала вам, а, повернувшись, поспішно почимчикувала геть. Почекали, поки старенька зникла за деревами, й лиш тоді обізвалась Василинка:
— Наче злий дух, еге?
Знову рвали черешні, та вже почувались не так спокійно, як досі, раз у раз поглядали вниз, наче сподівалися — знову підійшла нечутно, дивиться мовчки.
А може, ось зараз вийняти з кишені намисто, кинути додолу, а потім знайти й сказати Василин— ці, що загубив хтось? Позираючи на неї, чи не стежить, намацав намисто і вже хотів пальці розімкнути, впустити… І злякався в останню хвилину: загубиться між папороттю, не знайдеш, потім тільки шкодуватимеш.
Коли, наївшись та нарвавши черешень за пазухи, позлазили донизу, Василинка мовила:
— Вже й додому пора, бо нерано.
Серце занило від хвилювання дивного. І, зважившись, спритно кинув намисто на діл. І коли Василинка вже трохи підійшла, нагнувся над землею, взяв намисто і вдавано радісно закричав:
— А йди-но сюди, хутчій, я знайшов щось!
І, поки Василинка підійшла, твоя відвага знову пропала, пальці самі зімкнулися в кулак, ховаючи намисто, й ти пробелькотів не своїм язиком:
— Ось тут… он там… гадюка проскочила… а може, й змія.
— Чого ж ти стоїш? — скрикнула Василинка. — Гайда звідси.
Схопила тебе за руку, яка стискала намисто, й ви побігли поміж калини в яружку, сквапно поминули яружку — і вже ген-ген завидніло узлісся. Ти щось брехав про гадюку, схожу на довжелезний дрючок, і дедалі ставало совісніше, важче: обманюєш, а Василинка й вірить. Ну, візьми розімкни долоню, віддай Василинці намисто, яке взяв із собою аж до лісу, не бійся, боягузе.
Пройдете за оту вільху — і вже там… Ні, не за вільхою, бо дуже близько, а за тими ялинами… Чи найкраще в полі?.. Поминули вільху, поминули ялини, вже й на поле вийшли, а сила якась приборкала твою волю.
— Василинко, — знову злетіло з язика, коли йшли через молоде збіжжя, коли до села наближались. — Василинко…
— Що таке? — поглянула синьо-синьо, й тобі здалося, ніби здогадується про все. — Кличеш, а нічого не кажеш.
Але тобі знову замурувало вуста. Василинка лише стенула плечима, дивуючись, а ти йшов слідом за нею і подумки говорив-говорив… І яка вона славна товаришка, й що ні з ким ти ніколи не дружитимеш, тільки з нею, що намисто віддаси тільки їй… ну, ось зараз… а якщо не зараз, то завтра чи післязавтра.
На сільській околиці спинилась — невже їй передались твої думки, невже? І страх полонив єство твоє, і дививсь на Василинку винувато.
— За тиждень, — сказала, — дозріють усі черешні. Підемо?
— Підемо! — радісно зірвалося з твоїх уст. І відразу ж вирішив: знову візьмеш із собою до лісу намисто материне, навмисне загубиш, а потім покличеш Василинку…
— Підемо, — ледь спохмурнівши, мовила Василинка, — та тільки якщо завтра чи післязавтра не пообносять і зелені.
— Однаково підемо!
— А це ж чого? — підозріливе подивилась Василинка. — Чого йти, коли все обірвуть?
— Хіба в лісі одна черешня? — знайшовся ти. — В гущавині знайдемо незачепану, я знаю!
Василинка до своєї хати подалась, а ти до своєї. І щойно розійшлись, як почав себе картати за несміливість — уже здавалось, що можна було віддати їй намисто, можна, тільки слід було зважитись, та й, певно, Василинка, здогадувалась про гостинець, бо очі були такі тямковиті, очікувальні. Даремно побоявся, даремно, бо Василинка, мабуть, сподівалась. Та нічого… Ось підете знову через кілька днів у ліс, тоді вже не злякаєшся. Але стільки ще чекати, поки черешні дозріють усі!
Та сталося так, що вдруге не пішли ви з Василинкою до лісу по черешні. І зосталося старовинне намисто лежати в прискринку, тривожачи твою уяву. Бо завжди, коли бачив тонкі барвисті разки, неодмінно думалось про Василинку, згадувалось, як ходили удвох до лісу, рвали черешні, як підійшла крадькома сива баба з в’язочкою палива, й ви полякались, бо схожа була на ягу. І вже не картав себе, що не віддав намисто Василинці, а тільки дивувався: й чому не осмілився, чому забракло відваги? Адже це так просто — вийми з кишені, простягни, Василинка візьме і, вдячна та вражена несподіваним гостинцем, зацвіте усмішкою… Лежало намисто в прискринку серед різного непотребу й нагадувало про Василинку, й серце завмирало чомусь… Чому?