— Посаджу ліс,— не став заперечувати він.
— А де зараз може бути твій пес Боніфацій? Можливо, йому закортіло побігти в Індію й погратися з бенгальським тигром.
— Він пограється і прибіжить назад?
— Пограється і прибіжить... А може, йому заманулось гайнути в Африку й побавитися з левами та носорогами?
— І знову прибіжить назад? —запитав.
— Звичайно, прибіжить... Згадай, адже коли ти бував у Києві, то повертався назад.
— Але в Києві ми бували разом із Боніфацієм! — вигукнув хлопчик— А він забув узяти мене з собою.
— Він повернеться й наступного разу візьме. Ти чекай.
— Я чекатиму.
Після нашої розмови Миколка Коструба ожив і знову став схожий сам на себе. Крила, які завжди ховав під сорочкою, носили його по селу, і в своєму польоті, звісно, хлопчик хотів якоїсь радісної миті стрітися з Боніфацієм, який ось уже скоро повинен повернутись із далеких мандрів...
І тепер, коли вже минуло стільки часу, я пишаюсь із тодішньої нашої розмови. Не з того, що підтримав Миколчину віру в гостювання квіток, перельоти людей до вирію та з вирію. А пишаюся зі свідомого свого обману. Адже я бачив, як пес Боніфацій востаннє у своєму житті перебігав дорогу, як на нього наїхав вантажний автомобіль. І не хтось, а я таки сам викопав яму в придорожній бузині й засипав його там.
Але чи міг я про цей випадок розказати хлопчикові, який літав?
Я не бачив Миколку Кострубу з того далекого пам'ятного літа, часто згадую наші розмови й подеколи з таким радісним очікуванням зводжу очі догори, наче навіч сподіваюсь нарешті угледіти в синьому небі посіяний і доглянутий його руками ліс — березовий та дубовий, калиновий та в'язовий, зі співом солов'їв та зозуль...