Опочивальня має два вікна. Одне з них не заставлене меблями і все на видноті. Низ другого вікна затуляє незграбне ліжко, присунуте впритул до нього. Перше вікно надійно закрите зсередини. Хоч як дмися, його не піднімеш. Крізь раму в лутці вікна виверчено отвір, і туди майже по саму голівку вставлено грубий цвях. У рамі другого вікна можна бачити такий же цвях, вставлений таким же способом, і підняти його так само неможливо. Поліція задовольнилася цим як доказом, що через вікна ніхто втекти не міг. А тому вони й не спробували витягти цвяхи і підняти вікна.
Мої власні пошуки були конкретніші — саме з тих міркувань, які я щойно навів: адже я мав довести, що те нібито неможливе насправді таким не є. Отож я міркував a posteriori (1). Вбивці втекли якимсь із цих вікон. Але вони не могли вставити цвях зсередини: це міркування своєю очевидністю приспало пильність поліції. Та все ж вбивці закрили вікно, отже, мусить бути ще щось, крім цвяха. Це був неминучий висновок. Я підійшов до незаставленого ліжком вікна, насилу витяг цвях і спробував підняти раму. Як я й сподівався, вона не подалася, попри всі мої зусилля. Потайна пружина — тепер я знав — існує. Це покріпило мою ідею, хоча не все ще було ясно з тим цвяхом. Уважно оглянувши раму, я швидко знайшов приховану пружину. Я натиснув її й переконався, що вікно піднімається.
(1) Виходячи з фактів (латин.).
Тоді я встромив цвях на місце й уважно його оглянув. Людина могла вилізти цим вікном і зачинити його — пружина спрацювала б,— але вставити цвях на місце вона не могла. Цей простий висновок ще більше обмежив поле моїх пошуків: убивці тікали другим вікном. Якщо припустити, що пружини на вікнах однакові, що, мабуть, так і було, тоді повинна існувати якась відмінність між цвяхами або принаймні в способах їх фіксації. Я виліз на ліжко й уважно оглянув раму другого вікна. Пропустивши руку за узголів'я, я швидко намацав пружину, котра, як я й сподівався, була така сама, як і на першому вікні. Тоді я подивився на цвях. Як і на першому вікні, він був грубий і застромлений майже по саму голівку.
Можливо, ти гадаєш, що це мене спантеличило,— і якщо ти й справді так гадаєш, то ти не розумієш природу індукції. Як кажуть мисливці, сліду я не втратив. Чуття не зрадило мені ні на хвилю. В ланцюгові моїх міркувань не було ґанджу. Я пройшов невидимою стежкою до кінця,— вона привела до цвяха. Як я вже сказав, другий цвях був достоту як його товариш з сусіднього вікна, але цей факт нічого не важив, коли порівняти його з довгою низкою міркувань, що привели мене до цвяха. Я сказав собі: "В цього цвяха повинен бути якийсь ґандж". Я взяв його за голівку — й уламок цвяха в чверть дюйма завдовжки опинився у мене в руці. Решта залишилася в отворі, де цвях вочевидь був перебитий. Злам був давній, укритий іржею. Мабуть, цвях зламали, вдаривши по ньому молотком. Я повернув уламок на місце, і цвях знову здавався цілим: ґандж був невидний. Натиснувши пружину, я підняв раму на кілька дюймів: головка цвяха піднімалася разом з рамою, не випадаючи з отвору. Я опустив раму: цвях знову здавався цілим.
Отже, загадку було розгадано: вбивця втік цим вікном. Рама або сама впала, або ж умисне була опущена, і пружина зафіксувала її. Ота пружина її й тримала, а не цвях, як гадала поліція, вважаючи дальші пошуки непотрібними.
Наступне питання: як убивця спустився на землю? На це я знайшов задовільну відповідь під час нашої прогулянки навколо будинку. На відстані десь п'яти з половиною футів од вікна, про яке йде мова, проходить громовідвід. З цього громовідводу неможливо дістатися вікна, вже й не кажучи, щоб залізти в нього. Але я помітив, що віконниці п'ятого поверху дуже своєрідні: паризькі теслярі називають їх ferrades. Таких віконниць тепер майже не роблять, але їх часто можна бачити на старих будинках Ліона та Бордо. Вони скидаються на звичайні двері, вдвоє не складаються, а спідня половина виготовлена у вигляді решітки чи то дерев'яних ґраток — і за них можна чудово вхопитися руками. Віконниці, що цікавлять нас, мають три з половиною фути завширшки. Коли ми їх бачили знадвору, вони були наполовину прочинені, тобто стояли під прямим кутом до стіни. Напевне, агенти поліції теж вивчали затилля будинку, але, дивлячись на віконниці з торця, вони не побачили, які ж ті віконниці широкі, або принаймні не усвідомили значення цього факту. А втім, гадаючи, що вікном утекти неможливо, вони, певне, задовольнилися дуже побіжним оглядом. Та я зразу збагнув, що коли б віконницю відвести аж до стіни, то від неї до громовідводу залишалося б яких два фути. Отже, було ясно, що, маючи надзвичайну силу й спритність, можна було залізти в кімнату. Злочинець міг дотягтися віконниці, вхопитися за неї і, сміливо відштовхнувшись ногами від стіни, опинитися просто вікна, а коли б воно було відчинене, то й ускочити в кімнату.
Зверни увагу, що я кажу про надзвичайну спритність і силу як доконечні умови, потрібні для такого небезпечного вчинку. Першим моїм наміром є показати, що таке взагалі можливе, а другим,— важливішим,— що йдеться про щось надзвичайне, про майже нелюдську вправність того, хто міг це зробити.
Ти, безперечно, гадаєш, що, як кажуть юристи, "щоб довести свою версію, мені треба применшувати, а не перебільшувати вимоги до виконавця злочину". Може, так воно робиться в суді, але глузду в цьому міркуванні небагато. Мені не потрібні сторонні міркування, щоб встановити істину: сторонні міркування мають і сторонню мету, моєю ціллю є істина сама. Проте моя ближча мета полягає в тому, щоб зіставити надзвичайну спритність, про яку я щойно казав, з отим дуже дивним — різким чи пронизливим — голосом: адже не знайшлося навіть двох людей, які б однаково назвали ту мову, в звуках котрої не було ніякого складу.
По цих словах Дюпена невиразний, напівсформований образ майнув перед моїми очима. Я був на межі розуміння — і не міг зрозуміти; так буває й з людиною, якій здається, що вона от-от пригадає забуте, а зрештою нічого й не пригадує. Дюпен далі читав свою лекцію.
— Ти бачиш,— казав він,— що питання про вихід з будинку я обернув на питання про вхід. Я зробив це умисне, аби провести ідею, що те й друге було здійснене одним способом. Повернімося ж до кімнати. Що можна сказати про її вигляд? Як зазначено в газеті, в шухлядах комоду хтось нишпорив, хоча багато речей залишилося на місці. Висновок з цього зроблено абсурдний. Той висновок не більше, ніж здогад, та й то один з найдурніших. Звідки нам знати, що з тих шухляд узагалі щось пропало? Пані Лес-пане з дочкою жили дуже відлюдно — нікого не приймали, рідко ходили в гості,— отже, їм не було потреби мати багато уборів. Ті, що залишились у шухлядах, були, врешті, найкращого ґатунку, чогось ліпшого тим жінкам годі було бажати. Якщо злодій щось брав, чому він узяв не найкраще, чому не забрав усього? До речі, чому не взяв чотири тисячі франків, а потягнув лише клунок білизни? Адже він знехтував золото. Майже всю суму, названу банкіром Міньйо, знайдено у валізах у тій же кімнаті. Отож викинь на сміття безглузду думку, ніби вбивства вчинені задля грабунку,— думку, яка запала в поліцейські голови через оті свідчення про передачу грошей. Це просто збіглося, що жінкам передали гроші, а через три дні сталося вбивство. Удесятеро значніші збіги обставин трапляються в нашому житті мало не щодня, але ми їх навіть не помічаємо. Збіг обставин взагалі є великим каменем спотикання для тих мислителів, які нічого не знають за теорію ймовірностей — теорію, якій сучасна наука зобов'язана своїми найвидатнішими досягненнями. У тому разі, коли б золото зникло, те, що його передали за три дні до вбивства, було б чимось більшим, ніж збіг обставин. Проте реальна ситуація така, що, коли б ми вважали золото мотивом, то мусили б також вважати злочинця ідіотом, котрий, понехтувавши золото, понехтував також і мотив.