Українські столичники станули в кількох заїздах. Струк порадив Зарубі, щоб пошукав собі якийсь окремий заїзд, бо туди, де він опинився, міг приїхати хтось із України та пізнати його. Заки ще запорожці пішли за своїми справами, Струк ходив із Зарубою й показував йому все, що варто було бачити. Коли прийшли на Невський проспект, Струк пристанув, зняв шапку і стиха молився. Заруба цього не зрозумів. Тоді Струк йому вияснив:
— Кілько разів я йду цим проспектом понад берегом цієї ріки, мушу пом’янути душі тих замучених наших братів-козаків, що працювали на цих страшних болотах і віддали Богу свої душі. Кілько тут славних наших лицарів у тому болоті втопилося! Кілько їх загинуло під батогами з голоду та холоду!.. Дивись на ті рівні кам’яні береги. Тут немає стільки каменів, скільки козацького народу при будові тої клятої столиці заморили...
Прийшли під собор.
— Тут щонеділі і свята царський хор співає. Той хор, приміщений поки що в крилі царської палати, приходить цією вулицею до собору, і тут ти можеш побачити сина. Тільки не зрадь себе перед часом, а перше справу добре обдумай. Та як маєш гроші, то все можна зробити. Між москалями за гроші й рідну маму купиш. На гроші тут дуже ласі, бо ніхто з царських урядовців не знає, коли треба буде в Сибір мандрувати, а в Сибіру гроші теж потрібні.
Обійшли царську палату. Всі проходи були обставлені військом. Пішли на другий кінець міста між заїзди, і тут Заруба примістився: заплатив за хату, харчі, стайню й пашу для коней на цілий місяць згори. Так йому радив зробити Струк.
— Раджу тобі, щоб ви обидва зараз попередягалися за міщан або купців, щоб не звертати на себе уваги поліції.
— А що таке поліція?
— Багато би про це говорити. Поліція — це сторожа не сторожа, військо не військо. Це така царська установа, що все мусить знати, скрізь свій ніс устромити, все чути, що люди говорять, все бачити і про все, що дізнаються, доносити своїй владі. А коли б щось довідалася про високих урядовців, міністрів, генералів, то навіть про це має повідомити "світлішого", а він із усім цим — просто до цариці. Ось що таке поліція. Її стерегтися треба, як чорта або чуми...
— То їх тут, певно, дуже багато! — докинув Заруба.
— На кожному кроці. Вони в мундирах або й так. Переодягаються за міщан, за купців, за ремісників, як їм треба, ходять скрізь, хрещений нарід спокушують, мов ті дияволи, тягнуть за язик, щоб хто з чим вибалакався, пишуть доноси, арештують, мучать, під шибеницю виводять або на Сибір.
— А хто ж підглядає та підслухує тих усіх великих панів, тих міністрів, як ти кажеш?
— Теж поліція. Все — поліція. Поліція в Московщині — це те саме, що хребет та кості в коня. Без них кінь не міг би на ногах стояти та козака на собі носити. Тут собі люди потихоньку жартують, що поліція думає за саму царицю і колись і її на Сибір виправить...
Перейшли з кіньми на нову квартиру. Заруба присів кінець столу й задумався. Потім ударив руками по столі й сказав:
— Нічого вже моя стара голова не видумає.
— Лишіть це, батьку, на опісля. Тепер ідіть н місто та купіть міщанське вбрання, для себе й для мене. Тільки не купуйте будь-яке, щоб нас тут мали за нізащо. Не шкодуйте грошей, це нам у пригоді стане.
Старий пішов і вернувся з оберемком міщанського одягу та двох нових кожухів. А дівчина купила ниток, голок та ножички.
— Підстрижіть мене, батьку,— самі кажете, що волосся недоладно обтяте ножем...
А в найближчу неділю пішли обидвоє під царську палату слідкувати за хористами, коли йтимуть до собору співати. Перед палатою був великий рух. Заїздили й від’їздили карети генералів та міністрів. Наостанку заїхала золочена карета по царицю, запряжена шестірнею. Дівчина задивилася на ті дива й забула про все. Заруба сіпнув її за рукав.
— Не туди ми попали, туди хористів не пускають. Ходім на друге крило.
Та даремно там дожидали — хористи відійшли до собору раніше.
— Хіба почекаємо, аж вертатимуться?
— А чому б не піти й нам до собору?
І тут побачили, як церковна прислуга не пускала у двері собору людей, бідно одягнених. Тепер нагадав собі, як Марія дораджувала, щоб не купувати якого-небудь убрання...
У соборі не починали служби — чекали на царицю. Нарешті почувся великий шум. Наші подорожні стали собі збоку, щоб усе бачити. Цариця йшла гордо наперед, за нею йшли пажі та несли довгий хвіст її спідниці. Довкруги дами, генерали, міністри — і "світліший", що її ніколи не відступався. Тепер загримів хор. Заруба слухав і зараз пізнав голос свого Остапа... Серце з радощів голосно забило. Та водночас почав заходити в голову, як би дати йому знати про те, що він приїхав за ним до Петербурга. Знав добре, що його не допустять до нього, а як дізнаються, що він — Остапів батько, то сильно його пильнуватимуть.
Архиєрейська служба скінчилася. Люди почали виходити зараз по цариці та її прибічниках — до того нікого з церкви не випускали. Тим часом хористи повиходили іншим виходом.
— Знову спізнилися! — сказав Заруба.
— Нічого такого не сталося. На другу неділю вийдемо раніше та вже не будемо ходити довкруги палати, де нас не треба.
Так і зробили. Пильнували під самим собором. Хористи вийшли із своєї домівки. Бистре око Марусі зараз помітило Остапа — йшов у парі ще з одним. Сіпнула старого за рукав.
— Дивіться, батьку, туди — в п’ятому ряді від переду.
Заруба глипнув у той бік і пізнав сина.
— Так, так, це — він. Але який же він марний став! Якби по тяжкій недузі...
Зблизилися обоє до того місця, куди хористи переходили. Заруба старався звернути на себе увагу Остапа — сильно закашляв. Та це нічого не помогло.
— Даремно, батьку, силкуєтесь. Він хоч би й побачив вас, то вас не пізнає. Ви самі не пізнаєте тепер себе.
Проходили попід велике вікно, і Заруба поглянув на себе. Замість козака-запорожця побачив московського міщанина в довгому халаті.
— А хай тобі всячина! — сказав з пересердям.— Що з мене вийшло — аж сором!
— Як же вас може впізнати Остап? Я вже що інше придумала.— І як вернулися до заїзду, Марія виклала те, що придумала.
— Отже, знайте: ви — Іван Дорош, міщанин із Полтави, а я — ваш син Максим. Ви мене давали вчити до дяківської школи. Тут виявилося, що я маю гарний голос, і на звичайного дяка мене шкода. З таким голосом хоч би до царського хору, тим-то ви мене сюди привезли. Не шкодуйте золота для того якогось директора і всуньте йому в руку гаманець. Кажіть, що вам не зараз бути в Петербурзі, тим-то ви платите тепер, та що ще дасте, аби лише мене добре вчили та на доброго співака вивели. Москалі гроші люблять і певно мене приймуть, хоч би мій голос і не підходив до царського хору. Опісля, виходячи, ви знову дайте москалеві в руку та просіть, щоб під вечір пустили мене до заїзду по ті дрібниці, що ми привезли з собою. Кажіть, що ще один вузлик із грішми передасте через мене, бо вам дуже хочеться, щоб ваш синочок вивчився на великого чоловіка, щоб не потребував бути простим міщанином. Він певно повірить, бо знає, що в Україні є такі дурні, які на силу між панів пхаються. Решту то я вже сама зроблю. А ви під вечір подбайте ще за одного коня з сідлом і ще за одно міщанське вбрання та й будьте готові.