— Кудкудак! кудкудак! — обертається Антін здалеки до баби Марти й неначебто кидає під ноги жменю проса.
— А ти, недовірку! оглашений! чортова супостать, бісова намога! Намагається та й намагається з своїми жартами! Одже доведеться лаяться з ним і в святу неділю. Дав мені бог таку терпеливість, що я довго терплю, але вже в мене терпець увірвався. Це не людина, а якась чортяча спокуса на людей. От я тобі покажу кудкудак! — гримає баба Марта, махаючи та заміряючись на Антона своїм костуром. — Йди лиш сюди ближче! Ага! боїшся, бо втікаєш од палиці.
— Не лайтесь, бабо, бо я чарівник: пороблю вам так, що ви будете ходити назад п’ятами, а наперед пальцями! — гукає Антін до баби, але на далеченькій дистанції, на чималий простір од баби, бо в баби в руках костур таки добре довгий.
Напрямлюючи свої жарти на гарний пол, Антін Андрійович не сприяє й негарному полові в своїх жартах. Він пускав свої смішки та жарти й на чоловіків, пускав на їх летючі сатиричні листки, влучні й дошкульні критичні замітки, часом багацько переважуючі гумором і комічністю пустенькі фельєтони провінціальних письмаків у газетах. Часом Антін просто манив чоловіків та дражнився з ними, причепливо обсміюючи недостачу їх життя та вдачі.
Жив у Стеблеві один чоловік, на ймення Хтодь. Він тоді тільки що оженився. Жінка в його була гарна, але в самого Хтодя обличчя з нерівними пружками, зморшками та якимись випнутостями пригадувало печений поморщений гарбуз або корчакуватий та дуплинастий буряк. Хтодь і справді був дуже негарний з лиця: ніс, як картопля, губи товсті, ще й на додачу верхня губа була на два етажі, та ще з розколиною посередині. Хтодь був палкий, самолюбний, опришкуватий та ревнивий. З своєї жінки він ніби очей не зводив. Розумом Хтодь був зовсім-таки не гострий; великим розумом господь бог зовсім-таки не надарував Хтодя. В його голові було не багацько мизку (толку) та тями.
— Як моя жінка йде хоч би й по ярмарку, то нехай на неї й люде не дивляться і — часом було каже хтось зопалу од великої ревнивості.
Антін, як кміта, само по собі прикмітив цю слабість Хтодевої вдачі. Раз у неділю Антін зустрівся з Хтодем на вулиці.
— Добридень, Хтодю! — каже Антін.
— Доброго здоров’я! — обзивається знехотя й понуро Хтодь.
— Чи твоя пак Секлета вдома? — питає Антін.
— А тобі навіщо? Хіба вона твоя жінка, чи що? — обзивається понуро Хтодь.
— Та не об тому, бач, річ! Еге, Секлети нема вдома? — знову чепляється Антін.
— Та нема ж. Кудись пішла. А тобі нащо? — питає Хтодь, і його чорні маленькі очки запалюються.
— А знаєш, Хтодю, де твоя жінка? — каже Антін ніби потаєнці, трохи не пошепки, ще й оглядається на всі боки. — От ти не знаєш, а я так знаю!
— А де? — питає вже Хтодь якимсь засмученим тоном.
— Та отам в корчмі п’є з москалями, — ще тихіше шепоче Антін.
— Невже! — аж крикнув Хтодь на всю вулицю, наче вжалений або опечений.
— І їй-богу, і присяй-богу, п’є! Там тобі така п’яна, як ніч! Та так розчіпчила коси, що волосся аж на лоб повилазило з-під очіпка, а очіпок з’їхав аж на потилицю. А вона обняла якогось москаля руками за шию та так і почепилася на йому. І їй-богу, і присяй-богу! Нехай мене святий хрест поб’є, коли я брешу! Це я дійсно кажу щиру правду, бо сам на свої очі бачив.
Хтодь кидається до тину й зопалу та з нестямки висмикує дуже довгу хворостину, аж тин гнеться та аж лущить.
— Ламай довшу! — шепотить Антін сливе на вухо Хтодеві. — Бо добру баталію матимеш з солдатами.
— Коли ти по правді кажеш, вб’ю бісову пару, не пожалію, — аж шипить ревнивий Хтодь.
— Авжеж, таки добре провчи жінку. Ти ж таки хазяїн, розумний на усе село чоловік. Тебе чтять і шанують усі. Та вона ж оце ославить тебе на усю губерню! — підбиває Антін, мов той Вельзевул.
— Вб’ю, не помилую! — аж шипить Хтодь і, дає дропака по вулиці, аж курява слідком за ним піднялася. За Антоном так само курява піднялася, тільки на супротилежний бік улиці.
Хтодь прожогом убігає в корчму. В корчмі сиділо кілька бабів та стояв єврей-орандар. Ярий вид Хтодів, довга хворостина в його руках наводять на полохливого єврея-страхополоха переполох, а на бабів здивування.
— Де моя Секлета? — кричить Хтодь до орандаря, втупивши в його лице люті очі.
— А хіба ж я знаю! Хіба я чоловік твоєї жінки, — обзивається орандар.
— Куди пак вона пішла з москалями? — питає Хтодь і приступає до єврея з хворостиною.
— З якими москалями? Схаменися, чоловіче! Я ще позаторік як бачив москалів, та до цього часу ще нігде ні одного не бачив, — каже єврей.
— А вона ж тут сьогодні пила? — допитується Хтодь в єврея якось люто, причепливо.
— Її тутечки сьогодні й нога не ступала на мій поріг. Може, деінде й п’є в шинку, тільки не в моєму, — каже єврей.
Хтодь прожогом вибігає з оранди, хапком, швиденько почимчикував з хворостиною через місто й прямує до шинку. Само по собі розуміється, що він не знаходить і тамечки своєї Секлети. Він бігцем біжить у третій шинк, але й там ніхто й не бачив Еврідіки цього палкого Орфея. Засапавшись, упрівши, аж змокрівши од поту, він вертається додому. Коло сінешних дверей висить замок, і йому довелося тільки "поцілувати замок", як кажуть селяни в приказці.
Хтодь почухав потилицю й простує до тещиної хати. Він бачить, що в садку за причілком під грушею сидять молодиці. Між ними сидить Секлета, підобгавши ноги, і не розчіпчена, і в неї очіпок на своєму місці, і вона таки зовсім твереза балакає з родиною.
— Ти чого п’єш та гуляєш по корчмах? — кричить Хтодь, обертаючись до жінки й піднімаючи хворостину.
— Коли? — обзивається здивована Секлета й витріщила на його здивовані очі.
— А сьогодні! Га? Ти думаєш, я нічого не бачу й не знаю?
— Чи ти здурів, чи ти знавіснів? Може, вже з місяць буде, як я й у корчму заглядала, — каже Секлета.
— Що це, сину, з тобою? Це якась напасть або якісь пльотки. Ми од обіду тут сидимо та балакаємо й нікуди не ходили, навіть через двір не переходили й за ворота не виходили, — оступається мати за Секлету.
— А мені Антін казав оце зараз, що ти з москалями в корчмі п’єш та гуляєш.
— Та бреше він, бодай йому пипоть на язик ще б сім болячок у груди! — каже сердито Секлета.