Дядько Іван щороку приходив з Донбасу влітку додому допомагати на жнивах.
Ми, дітлахи, знали з його оповідань, що на Донбасі все чорне і що там глибокі ями, шахти, як упадеш, так тебе не видно, глибина, може, як у десять колодязів! Під землею коні живуть, що тягають вагонетки, а вагонетки забурюються, і як її, вагонетку, піднімаєш, так на людину нападає "гризь". На шахті є гудок! От як загуде, аж в ухах лящить! А під землею всі шахтарі з лампочками, і всі вони чорні, тільки зуби білі! І що всі вони роблять в упряжці! О!
— А горобці на шахтах є? — поцікавився сусідів Пилипко.
— Є! І теж чорні! — відповів дядько Іван. — І не дуже від людей тікають! Так біля тебе й стрибають!
— Так чого ж ви не б'єте? Грудкою!
І дуже нам тоді забажалося побувати на шахті, де горобці від людей не дуже тікають. Ми й побігли на шахту вдвох з Пилипком. Впіймано нас було за цвинтарем аж увечері. Моя мати були з деркачем у руках, а Пилипкова — з віжками. Ми того вечора добре відчули, що нелегке було шахтарське життя! Аж смутами воно в нас пішло на тому місці, де в штанчатах у хлопчаків прорішка.
Горілку дядько Іван пив правильно. Щодня і не помалу. І як прийде до нас на доброму підпитку, співає, було, шахтарської пісні:
А ми встали, покурили,
По продольній розійшлись,
По продольній розійшлись,
За роботу прийнялись.
По продольній розійшлись,
За роботу прийнялись,
Хто за кирку, хто за лом,
Хто береться за вагон.
Ех, шахтьор пашеньки не пашеть,
Коси в руки не берьоть,
Шахтьор курить, шахтьор пйоть,
Шахтьор з музикою йдьоть.
Закінчувалася така пісня вигуками:
Ех, забойщикнойщикищикиикикні
Або:
Ой, коногониогонигониониниі Ех!
Тоді вже мати казали:
— Іди ти, руда сатано, під повітку спать!
— Ех, сеструню! — обнімав матір дядько Іван. — Не поважаєш ти шахтьора рознещасного!
Ех, да розпроклятая жисть шахтьорськая,
Хто не знає, той ідьоть,
Хто не знає, той ідьоть,
За собой народ ведьоть.
Мати одводили "рознещасного шахтьора" під повітку й укладали на прикритій рядном соломі спати. Проспавшись, дядько Іван гукав до нас:
— Ей! Хлопчонки! Сирівцю!
Ми приносили дядькові сирівцю з погреба й питали:
— А сирівець на шахті є?
— Є! Тільки не такий, а чорний!
…Донбас, як бачите, я знав з дитячих років…
2
Тепер, розуміється, Донбас не такий, горобці й сирівець у ньому не чорні, коней, мабуть, уже під землею зовсім нема, тепер уже замість коногонів "електрогони" вагончики гонять, хоч вагончики і тепер іноді забурюються. Та на людей, як вони ті вагончики піднімають, "гризь" уже не нападає.
Від старого Донбасу залишилося ще й досі — і житиме вічно, аж поки житиме Донбас — "Ти добич дай!" "Добич" і тепер для Донбасу — все!
А от якраз тепер саме "добич" у Донбасі і шкутильгає.
Малувато видається тепер "добичі нагора". І доводиться через те чорнявому Донбасові червоніти.
А що ж робити, щоб у Донбасі побільшало "добичі"?
Живе й працює у Донбасі начальник дільниці № 1 шахти № 5–6 імені Димитрова Герой Соціалістичної Праці Іван Іванович Бридько.
За останні десять років І. І. Бридько і його колектив, працюючи в найрізноманітніших геологічних умовах, завжди перевиконує план отої самої "добичі".
В чому ж секрет успіху колективу, яким керує І. І. Бридько?
І. І. Бридько знає таке слово. Скаже він це слово, — зветься воно "чириримбиририм", — і норматив циклічності на його дільниці обов'язково перевиконується. Вугілля на його дільниці робиться м'якем'яке, колупнеш його пальцем, а воно як посиплеться — тільки вагончики підставляй! Стояки для кріплення самі в лаву біжать, самі на місце становляться, канавки, по яких стікає вода, очищаються, штрек самоприбирається, самопідмітається, скрізь чистота і порядок…
І. І. Бридько обов'язково щодня буває в лаві, прийде і непомітно ворожить-чаклує. Потихеньку скаже своє "чириримбиририм" — і "лап" за стойку, чи кріпко вона стоїть, "лап" за забутовку, чи так забучено.
Ану спробуйте у забутовці залишити "конюшню", тобто незабучене місце. І. І. Бридько не встигне промовити свого слова, як "конюшня" йому й одкривається тоненьким голоском:
— А я є! А мене не забучено!
Бутчик, що залишив "конюшню", довго пам'ятатиме про неї, бо плакатиме його премія, плакатиме його і заробіток.
Дехто говорить, що І. І. Бридько вимагає виробничої дисципліни і ніколи не пробачить нехлюйства, бракоробства, окозамилювання.
Інші подейкують, що І. І. Бридько турбується за робітників свого колективу, — він і про квартиру подбає, і про спецодяг, і про все інше…
Все це так!
Але основне полягає в отому магічному слові, що його знає 1.1. Бридько і яке йому допомагає зразково виконувати всі роботи на дорученій йому дільниці.
"Чириримбиририм" це слово.
От спробуйте організувати такий дружний колектив, як у І. І. Бридька, налагодьте виробничу дисципліну, подбайте про житлові й побутові умови для колективу, будьте завжди прикладом для робітників — і ви переконаєтесь самі, що коли ви прийдете в лаву і прокажете: "Чириримбиририм!" — ваш циклічний графік виконається, як з пушки!
Тоді ви видаєте "нагора" "добич" і про вас поети пісень хороших напишуть.
Не таких, як мій дядько колись співав, а таких, як Сергій Воскрекасенко про шахтарочку написав:
Я шахтарочка сама, Звуть мене Маруся, В мене чорних брів нема, Та я не журюся…
ЧОМУ БУГАЙ ПОПОЛОТНІВ
В одному селі одного району, де є колгосп і де за голову правління колгоспу править Бугай, перед Новим роком таке скоїлося, що сам голова правління колгоспу Бугай пополотнів.
У тому селі будується новий клуб. Довгенько він, той клуб, уже будується, та нема ще там підлоги, не готова ще стеля, — одне слово, клуб іще будівництвом не закінчено.
Добрі люди в таких випадках що роблять?
Добудовують клуб, добре його обладновують, урочисто потім його відкривають, і починається на селі культурномасова робота: лекції, гуртки художньої самодіяльності, кіно, вистави…
Люди ходять по селу веселі, культурні і одне одному говорять:
— От як тепер у нас на селі культурно! От дай бог здоров'я і нашому голові колгоспу, і нашому голові сільради! От які вони в нас хороші, та милі, та любі!
Це коли клуб добудовують.
А коли робиться так, як у тому селі, тоді трапляються тільки дивні пригоди, від яких сам голова правління колгоспу полотніє.