Вона засміялася з моєї готовності пристосуватись до будь-яких вимог, але зауважила:
— По-перше, мій ідеал, мабуть, не казав би такого. Він твердішої, суворішої вдачі, не поступається так легко на примхи вередливої дівчини. А головне — це чоловік, здатний до чину, до дії, він без страху гляне в очі смерті. У нього за плечима неабиякий досвід і незвичайні пригоди. Я покохала б не його самого, а здобуту ним славу, бо відсвіт тієї слави відбився б і на мені. Згадайте Річарда Бертона. Читаючи Бертонову біографію, написану його дружиною, я зрозуміла, чому вона так кохала свого чоловіка… А леді Стенлі! Чи вам запам'ятався чудовий останній розділ її книжки про чоловіка? Ось яких чоловіків може обожнювати жінка, не принижуючи себе, а, навпаки, підносячись в очах цілого світу, як натхненниця його геройських вчинків!
Гледіс була така чарівна в своєму запалі, що я ледве не зламав піднесеного тону нашої розмови. Проте мені пощастило опанувати себе.
— Але не можуть же всі бути такими, як Стенлі та Бертон, — сказав я. — До того ж не завжди й нагода є для цього. Я, принаймні, ніколи не мав такої нагоди, а якби вона мені випала, я б уже її не проґавив.
— Ну ні, нагода є завжди й скрізь довкола нас. Одна з прикмет мого ідеалу — що він сам творить собі таку нагоду. Я його ще ніколи не бачила навіч, хоч мені здається — я дуже добре його знаю. Героєм можна бути скрізь, і нагода тільки чекає, щоб нею скористалися. Чоловіки повинні чинити геройство, а жінки — винагороджувати героїв коханням. Пам'ятаєте цього молодого француза, що минулого тижня полетів на аеростаті? Вранці лютувала буря, але день польоту призначили заздалегідь, і він наполіг, щоб летіти. За добу його віднесло вітром за тисячу п'ятсот миль, і аеростат упав десь у центрі Росії. Оце таку людину я й маю на увазі. Подумайте про жінку, що її він кохає, — як інші жінки, напевне, заздрять їй! Ось такою жінкою я б хотіла бути, щоб мені заздрили, який у мене чоловік герой.
— Заради вас і я зробив би так!
— Але ж це треба робити зовсім не заради мене! Ви мусите чинити так тому, що не можете інакше, тому що така вже ваша натура, тому що мужність вимагає від вас героїчного чину. Скажімо, коли місяць тому ви описували вибух у Віганських вугільних копальнях, хіба вам не варто було самому спуститися туди й подати допомогу потерпілим, не зважаючи на чадний газ?
— Я спускався.
— Але ви ніколи не казали мені про це!
— Бо в цьому не було нічого особливого.
— А я й не знала, — Гледіс глянула на мене з дещо більшою цікавістю. — Це було сміливо з вашого боку.
— Я мусив спуститись. Не можна написати доброго репортажу до газети, коли сам не побуваєш на місці пригоди.
— Що за прозаїчний мотив! Він розвіює всю романтику, яка оповивала ваш вчинок. Ну, та незалежно від мотиву, я дуже рада, що ви спускались у копальні. — І вона простягла мені руку, але так граційно та поважно, що я міг тільки нахилитись і поцілувати її. — Може, у ваших очах я й дурненька з цими своїми дівчачими примхами, але мої мрії мені здаються такими реальними, вони така невід'ємна частка мене самої, що інакше жити я не можу. Якщо я колись і одружуся, то тільки з людиною уславленою.
— І слушно! — скрикнув я. — Ви належите до тих жінок, які надихають чоловіків. Хай-но тільки постане яка нагода, і я її нізащо не промину. Ось ви кажете, що ми мусимо самі творити свою славу. Як, скажімо, Клайв. Звичайний собі клерк, а підкорив цілу Індію. Ні, присягаюся вам, світ ще почує про мене!
Мій ірландський запал викликав сміх у Гледіс.
— А чом би й ні? — сказала вона. — Ви маєте все, що для цього треба: молодість, здоров'я, силу, освіту, енергію. Спершу мені було прикро вас слухати, але тепер… тепер я страшенно рада, що мої слова викликали у вас такий настрій.
— А коли б я зробив щось таке?
Тепла оксамитна рука легенько затулила мені рота.
— Годі вже, сер! Ви ще півгодини тому повинні були бути на роботі в своїй редакції. Мені не стало духу нагадати вам про це. Але з часом, коли ви здобудете собі якесь помітне місце в світі, ми, можливо, й повернемось до сьогоднішньої розмови.
Через кілька хвилин я вже наздоганяв кембервельський трамвай у тумані листопадового вечора, рішуче певний, що не мине й дня, як я знайду нагоду вчинити якесь геройство, гідне моєї прекрасної дами. Але хто б в усьому світі міг уявити, яких неймовірних форм набуде це геройство і яким дивовижним шляхом прийду я до нього!
Цей вступний розділ, як, може, здається комусь із читачів, не має ніби нічого спільного з подальшою моєю розповіддю. Але ж без нього не було б і самої розповіді. Бо порвати, як то зробив я, з усім своїм попереднім життям і поринути в таємниче, загадкове, невідоме, де на тебе чекають великі пригоди й велика нагорода, здатний тільки той, хто пройнятий певністю, що героєм можна бути скрізь, тільки той, хто докладає всіх зусиль до героїчного чину.
Тож уявіть, в якому стані прийшов я до редакції "Щоденної газети", де працював рядовим репортером, як я затявся по змозі ще того ж таки вечора знайти нагоду стати героєм, гідним моєї Гледіс. Чи ж вона не мала серця, чи була така себелюбна, коли зажадала, щоб я задля її прославляння наразив своє життя на небезпеку? Такі запитання можуть постати лише в голові людини літньої, а не палкого двадцятитрилітнього юнака, котрий уперше палко закохався.
Розділ ІІ
"СПРОБУЙТЕ, — МОЖЕ, ВАМ І ПОЩАСТИТЬ ІЗ ПРОФЕСОРОМ ЧЕЛЕНДЖЕРОМ"
Мені завжди подобався Макардл, старий, буркотливий, згорбатілий рудань, редактор відділу новий, та й він до мене, здається, непогано ставився. Звичайно, справжнім нашим владарем був Бомон, але Бомон перебував здебільшого у розрідженій атмосфері олімпійських високостей, звідки він завважував тільки речі, розміром не менші за міжнародну кризу або падіння кабінету міністрів. Часом ми бачили, як у самотній величі він простував до свого кабінету-святилища, очима втупившись у далечінь, а думками шугаючи на Балканах чи над Перською затокою. Для нас він був недосяжний, тож в усіх наших справах ми зверталися до Макардла, його першого помічника.
Коли я ввійшов у кабінет до старого, він кивнув мені головою і зсунув окуляри на лисину.