— Годі з вас? — прохрипів він.
— Клятий урвиголова! — скрикнув я, насилу підводячись із землі.
Ми були в запалі і, без сумніву, зчепилися б знову, якби мене не вирятував зі скрутного становища полісмен із записником у руці.
— Що тут у вас трапилось? І як вам не соромно? — сказав полісмен. То була єдина слушна думка, яку я почув у Енмоур-Парку. — Ну, — обернувся він у мій бік, — у чім річ?
— Цей чоловік накинувся на мене, — поскаржився я.
— Ви накинулись на нього? — запитав полісмен у професора.
Той тільки зводив дух і не відповів нічого.
— Це вже не вперше, — сказав полісмен і суворо похитав головою. — З такої ж нагоди вам довелося мати чимало клопоту місяць тому. Тепер ви підбили око цьому молодикові. Будете ви позивати його, сер?
— Ні, — трохи повагавшись, відказав я, — не буду.
— Як-то так? — здивувався полісмен.
— Я сам винен. Я нав'язався до нього додому, хоч він і попереджував мене.
Полісмен згорнув свого записника.
— Сподіваюсь, ви більше не допустите подібних вихваток, — сказав він, звертаючись до професора. — А це чого? Проходьте, проходьте! — Останні слова стосувалися хлопця з м'ясної крамниці, якоїсь покоївки та двох-трьох роззяв, які вже з'юрмилися круг нас. І, женучи поперед себе цей маленький натовп, полісмен подався геть.
Професор глянув на мене. Десь у глибині його очей блякнув насмішкуватий вогник.
— Ходімо в дім, — мовив він. — Ми ж не добалакали.
Запрошення це бриніло досить зловісно, але я таки ввійшов слідом за професором у будинок, а мовчазний Остін, схожий на дерев'яну статую, зачинив за нами парадні двері.
Розділ IV
"ЦЕ НАЙНЕЗВИЧАЙНІША В СВІТІ РІЧ"
Ледве двері зачинилися, як з їдальні вилетіла місіс Челенджер. Маленька жіночка просто не тямила себе. Мов курча навпроти бульдога, вона стала перед своїм чоловіком і заступила йому дорогу. Очевидно, вона бачила, як я кубертом вилітав з дому, але не помітила, що я повернувся.
— Ти звірюка, Джордже! — скрикнула жінка. — Ти понівечив цього милого юнака.
Замість відповіді професор тицьнув пальцем позад себе.
— Ось він, цілий і неушкоджений!
— Вибачте, прощу, — я вас не побачила.
— Запевняю вас, пані, що нічого прикрого зі мною не сталося.
— Але він таки поставив вам синця на обличчі. О, Джордже, який ти брутальний! Увесь тиждень тільки й знати, що самі скандали! Всі ненавидять тебе, глузують з тебе. Ні, терпець мені вже ввірвався. Годі!
— Брудну білизну перетрушуєш на людях! — гримнув Челенджер.
— Це ні для кого не секрет! — репетувала дружина. — Хіба ти не знаєш, що ціла вулиця, ба навіть цілий Лондон… Можете йти, Остіне, ви нам більше не потрібні… Думаєш, усі не говорять про тебе? Де твоя самоповага? Ти ж мав би бути ректором великого університету, і тисячі студентів шанували б тебе. Де твоя самоповага, Джордже?
— А як справа з твоєю, моє серденько?
— Ти просто доводиш мене до розпачу. Розбійник… звичайний розбійник… ось ким став ти тепер.
— Заспокойся, Джесі.
— Якийсь запеклий скандаліст, задирака, а не вихована людина!
— Ну, досить уже! За це опинишся на ганебному стовпі.
На моє здивування він нахилився, підняв дружину вгору й посадовив на високий постамент з чорного мармуру, що стояв в одному з кутків передпокою. Був він футів на сім заввишки і такий вузенький, що бідна жінка ледве-ледве там трималася, щоб не впасти. Її обличчя скривилося з переляку, вона конвульсійно похитувала ногами й випростала спину, щоб утриматися, — дивовижнішої картини мені ніколи не доводилось бачити.
— Зніми мене! — мало не плакала бідолашна господиня.
— Скажи: "прошу".
— Ти — звірюка, Джордже! Зараз же спусти мене вниз!
— Ходімо до кабінету, містере Мелоуне.
— Справді, сер… — почав я, глянувши на професорову дружину.
— Тепер уже й містер Мелоун клопочеться за тебе, Джесі. Ну-бо, скажи: "Прошу", і миттю будеш унизу!
— А, звірюка ти! Ну, прошу, прошу.
Професор зняв її так легко, наче то була канарка.
— Треба шануватись, моя люба. Містер Мелоун — журналіст. Він напише про це все завтра в своїй миршавій газетці та ще примірників із двадцять спеціально розпродасть нашим сусідам. "Незвичайні пригоди серед верхів громадянства" — ти ж бо піднеслася аж до верху, як сиділа на п'єдесталі. А потім буде ще підзаголовок: "Епізод з життя чудернацького подружжя". Він же, цей містер Мелоун, страшенно любить порпатись у грязюці та жерти різне падло, як і решта його братії: Porcus ex grege diaboli — свиня з череди диявольської. Чи ж не так, містере Мелоуне?
— А ви й справді нестерпні, — запально відповів я.
Професор усміхнувся і вклонився.
— Створюється, я бачу, ціла коаліція, — прогримотів він, зиркаючи то на мене, то на дружину, й випинаючи свої могутні груди. Раптом він змінив тон: — Вибачте за ці невимушені хатні розваги, містере Мелоуне. Я покликав вас назад у дім зовсім не на те, щоб ви стали учасником наших маленьких родинних жартів. Ну, чеши звідси, жіночко, і не сердься. — Він поклав своє лапище їй на плече. — Ти мала рацію в усьому, що казала. Якби я завжди слухав тебе, з мене вийшли б кращі люди, але тоді я не був би Джордж Едвард Челенджер. Кращих людей аж кишить, моя голубонько, а Челенджер один. Затям це собі добре. — І професор несподівано поцілував дружину, чим збентежив мене куди більше, ніж своїми попередніми вибриками. — Прошу, містере Мелоуне, — гостинно звернувся він до мене. — Сюди прошу, сер.
Ми ввійшли до кімнати, яку таким галасливим чином залишили десять хвилин тому. Професор старанно причинив двері, показав мені на крісло й підсунув під самий ніс коробку з сигарами.
— Справжні "Сан-Хуан-Колорадо", — відрекомендував він. — Для таких збудливих людей, як ви, наркотики — дуже корисна річ. Господи, та не кусайте ж її! Надріжте, і надріжте шанобливо. А тепер відхиліться назад і уважно слухайте те, що я зволю вам казати. Якщо вам заманеться зробити якесь зауваження — відкладіть його до слушнішого часу.
Перш за все щодо вашого повернення до мого будинку після цілком заслуженого вигнання, — він випнув наперед бороду й задерикувато глянув на мене, немов запрошуючи заперечити йому. — А повернулися ви сюди після вашого, як я вже сказав, цілком заслуженого вигнання через відповідь, яку ви дали цьому причепі-полісменові. Мені здалося, в ній був натяк на певну порядність, якої я не звик бачити у представників вашого фаху. Визнавши себе за винного, ви виявили деяку розумову незалежність і широчінь поглядів, що й притягло до себе мою прихильну увагу. Різновид породи людської, до якої ви маєте нещастя належати, завжди був поза моїм розумовим обрієм. А ваші слова несподівано піднесли вас вище, до рівня моєї уваги. Ви зацікавили мене. Ось із цих причин я й запросив вас до себе, поклавши познайомитися з вами ближче. Попіл я попрошу струшувати в японську попільничку, яка стоїть на бамбуковому столику ліворуч од вас.