— Коли другим помагає, то й мені поможе! — казав, вертаючи домів.
♦ ♦
На другий день пішов.
Лишив жито, лишив іншу роботу, що за сльоти призбиралася, і потяг до Кривого. Вийшов раненько, а перед полуднем був на місці.
Знайомі жінки виходили саме з подвір'я, як він входив.
— А що?
— Та нічо.
— Порадив?
— Чомусь би ні! І розійшлися.
Чекав Яцко яку годину, заки на нього прийшла черга. А як до хати кликали, то ноги під ним тряслися, як У пропасниці. "Чи порадить?"
Хлопець насамперед говорив із ним досить довго про всякі речі, а потім нараз узяв Яцкові казати, що йому, цсбто Яцкові, не ведеться, і що він, Яцко, має дуже велику журбу на серцю.
Яцко лиш головою хитав.
А потім хлопчина виліз на лаву і дістав із-за образа свяченої лози. Яцко спершу настрашився, бо гадав, що він хоче його бити, але хлопець натяв із тої лози трісок, зібрав їх у жменю, замкнув і потряс, як діти орішками в забаві. Потім приступив до печі і висипав патички назад на припічок.
— Вашу хату, — говорив, вдивляючись у розсипані патички, як у книжку, — вашу хату так майстри заложили. Треба її на друге місце пересунути, розумієте?
— Та ніби розумію, але то великий клопіт.
— Клопіт ваша річ, а моя річ сказати, що знаю. Коли хочете, щоби вам знов надобре повернулося, то пересуньте хату лівим вуглом на північ, аж до тої вишеньки, що на краю садка... Це моє слово.
Потім хлопець зібрав патички до купи і кинув в вогонь. Патички занялися, спалахнули і щезли в одній хвилині.
Яцко вернув додому.
Як пересунути, то пересунути, нема що!
Треба так якось робити, щоби син не видів, бо буде спиняти. Треба таки нині піти по сусідах і просити їх на завтра рано, так по обіді, як сонце в хлопа підійде на небі.
Заки Михайло верне з роботи, хата буде рушена, а тоді й він сам мусить помагати. Та й вже.
Як погадав, так і зробив.
Михайло, як звичайно, зараз по обіді пішов до роботи, с-таки до того моста, що його для війська направляли, кп отТа**1' тижДень тому, було йому на серцю так тяжко, як би його столітній дуб придавив, то HИHl, °бробляючи сокирою колоди, думав собі, як би стере^1™ ЛИХові* * ттІ9 зітхаючи, шептав: "Най їх Бог
Ще до полудня було з години часу, або й більше, як прибіг його молодший брат, Гриньо.
— Кидай все та бігай додому!
— А що там знов?
— Татуньо хату сунув.
— Чи ти здурів, чи тобі що сталося?
— Не здурів, а правда. Скликали людей і сунуть: бігай! Михайло ткнув барду за ремінь і пустився в село. Зразу йшов, а відтак біг, як кінь.
Від церкви видно було їх обійстя, як на долоні. Глянув... Народу — повне подвір'я, а такий крик, як би горіло.
Одні зносять до комори одіж, посуду тощо, другі та-щать останки печі з хати, інші підкопали підвалини та сунуть під них грубезні круглі колоди, як вали.
"Подай! Бігай! Бери! Тримай!" — лунає по цілім селі.
Біготня та метушня, як у муравлиську" Одні других по-тручують, одні других не розуміють, як звичайно, коли хто дуже спішиться.
Михайло лиш за голову вхопився. "Боже! Що вони роблять? Подуріли!" — і пустився бігти не дорогою, а городами навпростець, куди ближче.
"Коби скорше, коби як спинити, бо хата стара, не витримає!" — думав, перескакуючи борозди та пересаджуючи плоти, як пес.
Ще один сад і два городи, а там уже своя вулиця — і Михайло біжить іще скорше.
— Бери шнур! Підпирай стіну! Довбня де? — лящить йвму в ухах.
— Спиніться, люди! Чекайте мене! — кричить Михайло з сусідського подвір'я.
Та ніхто його не чує, ніхто й не слухає.
— Підважуй хату колами! Тягни шнур! Ану, гей! — І кільканадцять пар рук підносить підвалини з того місця, на якому вони перележали кільканадцять літ, а рівночасно кільканадцять дужих хлопських плечей підпирає бічну стіну, щоб її пхнути вперед. Інші пильнують валів, впрягаються у грубезні воловоди, як у шлеї. "Голови розвалю!"
— кричить несамовито Михайло. "Лишіть!" — але в ту хвилину пошпортується на перелазі й паде.
— Гей же враз! Раз, два, три! — приказує Яцко.
Натягаються людські жили, тріщать грубезні шнури, моцуються спорохнілі бальки.
Стріха починає колисатися, хата хитається, як би роз* махувалася до великого скоку — і нараз із пекельним ло-мотом і гуком паде, як дуб, сторощений від грому.
Тріск, грюкіт і порох. А потім тихо.
Нарід розскакується на всі сторони і здалека приглядається безобразній, величезній купі дерева, соломи і глини.
"Свят! Свят! СвятГ
— А де ж Яцко? Де подівся кум Яцко? — відзивається котрийсь із сусідів.
— Де мій чоловік? — кличе несамовито Яциха. — Ви вбили мого чоловіка!
Хлопи кидаються до звалища і за годину добувають розм'яжджене тіло Яцка.