Мавра послухала. Зосталася.
Однак не довго видержала в тихій вдовичиній хаті під горою Чабаницею. Сиділа, доки до сил не прийшла, але подужавши, кинулася в околицю своєї дитини шукати та розвідуватися про людей своїх. Ходила, блукала тижнями, місяцями, мов голодна та вовчиця, а врешті вернула. Марна, бліда, без краплі крові в молодих устах, з понурими смутними очима, і знов зажила в Іванихи Дубихи.
Її люди зникли своїм звичаєм, як під землю пропали, а по дитині так само, як і по них, не осталось сліду. Ніхто не знав нічого. Не знав і не чув.
І не плакала вже Мавра більше. Знала — ніщо не поможе.
Виплакала сльози. Лиш очей своїх чудових, що сипали смутком, не підводила ніколи сміливо на людей. Соромно було. Чоловік, родичі і свої люди викинули з-поміж себе, мов собаку, чужим людям на посміховисько, а їй самій на горе.
Та й що могло ще гірше бути?
Осталась, як здавалося, на все у багачки Іванихи Дубихи і доглядала її дитини. А що потрібувала поживи для розбудженого раз материнського чуття, тож стала чи не другою матір'ю для малої Тетянки, бо з часом стала Тетянка ніби її власною дитиною, і вона заспокоїлася, призабула власну свою дитину.
Так жила, доглядаючи, розпадаючися над чужою дитиною, аж до хвилини, в якій не прокинулася в ній туга і привичка її чудного люду — зміняти від часу до часу місцевість свого побуту, — забаглося предивною тугою поволіктися кудись в дальший світ.
Тоді прощалася з дитиною, заливаючися гіркими сльозами, а Іванисі кланяючись, з руками, зложеними покірно на грудях, низько до ніг, цілувала її коліна і руки і йшла. Іваниха Дубиха, що звикла до неї, полюбила її за любов і щирість для своєї дитини, гнівалася на неї... хоча відповідно до своєї поважної вдачі не словами, а очима і мовчанкою, і не пускала. Як сказано, вона любила осиротілу циганку, а по-друге, була їй і вдячна за правдиво материнський догляд за дитиною.
— І куди тобі йти самій одній в далекий незнаний світ? — докоряла. — Збожеволіла? Не гнівиш ти бога, покидаючи отак . легко хліб-сіль, прив'язаних до себе людей і дитину? Пощо і чого підеш... і яким шляхом? Чи не кара господня се вдруге над тобою?
— Ні, — відказувала сумно циганка. Вона мусить іти в світ. їй горить земля під ногами, її спокій неначе в незнану далечину від неї полинув і тепер заєдно приманює до себе. Вона мусить змінити місце — оправдувалася. Може, здибає батька-матір, розвідається тепер про них, може, кого хоч одного з своїх тодішніх людей побачить, зустріне. Може, щаслива година злучить її по роках з дитиною, з батьком-матір'ю, а може, стрінеться із самим Раду... Вона знає, куди, коли цигани мандрують з Угорщини або Молдави, а коли вертають. Знає їх знаки, які лишають по собі для других по деревах, камінню при дорозі і т. п.
Вона мусить іти, щось не дає їй спокою. Не піде — занедужає з туги, суму... Чує, що хора з того, мусить іти… чого їй сидіти?
Піде.
— За Раду хоче, щоб побив добре? — питає сухо Іваниха Дубиха і проникає циганку, яка мовчки слухає, очима.
— Та нехай, не боюся. А не найду, не стріну нікого, вернуся. Окрім вас, пані (так звала Іваниху Дубиху, що все в чорному ходила), не маю нікого в світі.
— А дитину як лишаєш? — питає Іваниха і вказує на малу Тетянку, що таки вештається і собі поважно між обома жінками, мов розуміє, що її пістунка відходить чи не назавше від неї.
— Ой! — зойкнула Мавра, розридавшись вголос. — Ой, не обтяжайте ще гірше бідне серце Маврине.
Одначе успокоївшись по недовгім часі, ішла. Люди, бачачи її на відході з торбами, переповненими якимсь зіллям та лахміттям, сміялися вслід за нею.
— А он, — ругалися, — Мавра йде вже знов у світ. Іде шукати цигана-пару, її одної замало в селі. У вдовиці обгорнув її сум.
Вона від'їдалася гіркими прокльонами, сиплючи при тім іскрами погорди з чудових своїх чорних і сумних очей, і йшла.
Вертаючи по кількох місяцях, а іноді і по році, по таких мандрівках нараз під Чабаницю, втомлена і розчарована, ридала неповздержно з утіхи, побачивши підрослу під її неприсутність Тетянку, яка тішилася нею більше, якби самою матір'ю. А Іванисі Дубисі падала знов до ніг, як при відході, і, цілуючи її коліна, молила:
— Прийміть мене знов до Тетянки, славна господине! Мені було вас слухати, а не свого циганського розуму. Набідилася лише між чужими, набралася лайок, упокорень, ругань і знов повернула, не подибавши нікого. Ні батька-матері, ні про дитину не чула, ні про своїх людей не розвідалася, ні про самого Раду — лише стільки, що межи чужими людьми чудотворним зіллям торгувала... і то тут, то там поворожила... і от гостинця вам та душечці своїй принесла. — При тих словах ставила які-небудь звичайні лакітки, які любила сама пристрасно їсти, перед поважну Іваниху Дубиху і її малу доньку.
В кілька років по послідній мандрівці в світ, саме як Тетянці йшло на дванадцятий рік, станула Мавра одного разу перед Іваниху Дубиху з просьбою дозволити їй відокремитися від неї і замешкати деінде.
Іваниха Дубиха зчудувалася.
— Ви добрі для мене, мамцю-господине, — поясняла. — Ви і ваша голубка дорога, але сільські люди... вже надто допікають, глузують тут в вашім млині з мене. — І з тими словами розплакалася на добре.
— Як-то глузують? — спитала Іваниха, знаючи добре, що з бідної нещасливої глузували іноді селяни, особливо чужі в млині.
— Та як же, не знаєте, мабуть, і самі? — відказувала роздразнено Мавра, закурюючи свою люльку та пакаючи з неї голосно, причім набирала відваги опиратися іноді навіть і самій Іванисі Дубисі. — Все, котрий зайде, — мовляла, — на ваше обійстя, поглузує з мене. "А ще довго будеш, — кажуть примівками, — муку в млині молоти? Довго ще чорними очима колеса обертати?" Побий їх сила божа, — закляла. — Або знов, що найгірше жаль, бо се вже за вас і за мою доньку. "Обсипуєш ти добре, — питають, — хату Дубихи циганським зіллям, щоб багачі навідувалися до її доньки вже відтепер? Вона вже нівроку, ади — підростає". А другий каже: "Та де, — каже, — підсипує. Якби сього вміла, сама й собі б наворожила, аби приїхав чорний з шатра, бодай на старій мітлі, і засватав, бо ади, вже посивіла, дарма що очима світить, як чорний кіт з-під печі".