Лише згодом, коли музикант чомусь не відходив у забуття, а вперто стояв Іванові в пам'яті, Іван став думати, що в музиканта, мабуть, була якась особлива тонка і ніжна душа, і, може, й гріх було вбивати такого чоловіка. Може, треба було його відпустити? Але як же ти відпустиш, коли за спиною в тебе Старшой, та й цей музикант нездатен до життя простого й черствого, як шкуринка чорного хліба. Він з тою своєю дурною чутливістю тільки мучився б і ніколи й ніде не знайшов би ні щастя, ні спокою. Хіба що треба було тоді вернутися і попросити Старшого, щоб відпустив музиканта, бо хто ж його знає: може, він якийсь талант або й геній.
Але Іван лякався самої думки про таке. Старшой би мовчки його вислухав, а тоді наставив би на нього своє біле, як глина, хрящувате лице і відкарбував:
— У нас геніїв нема! У нас — тільки зрадники!
І що ти йому відповіси? В сорок першім відступали через зрадників, тепер наступаємо недостатньо швидко також через зрадників. Як же тут може меншати суворості? Що далі, то суворості більше й ще більше. У Старшого все точно, як у аптеці.
До їхнього інтендантського полковника приїхала в гості донька (теж знайшла місце для гостювання!), і полковник привів її, щоб показати віллу. Мовляв, це мисливський палацик отого Коха, що розпадлючувався і в Польщі, і в нас на Україні. Іванові і цей палацик, і той Кох, все було до лампочки, він знав свою службу, ото й усе. Але полковник це полковник, Старшой звелів скрізь провести, все показати (сам з підвалів і не висовувався, обіймався там із своїм сейфом), Іван, козиряючи і згинаючи товсту шию, шанобливо посунув слідом за опасистим полковником і його донькою, все б, може, обійшлося благополучно, але інтендантові щось стукнуло в голову, в отому залі з кабанячими головами і оленячими рогами він глянув на Івана і буркнув:
— Старшина, познайомтесь із моєю донькою.
Іван був уже тоді старшина, це правда, але ж перед полковником, який зодягає і годує цілу армію, це просто мізерія.
Полковницька донька (треба визнати, досить підходяща дівчина) стрельнула на Івана великими чорними очима, подала руку;
— Ангеліна.
Він розгубився і від тої пещеної руки, і від чудернацького імені, спаленів лицем, геть забув, що треба відповідати "старшина такий-то!", і бовкнув несподівано для самого себе:
— Іван!
— Ой, як це мило! — не знати від чого зраділа Ангеліна.
На тому ніби й кінець, Іван показав, відпровадив, відкозиряв, але другого дня його покликано до інтенданта, і виявилося: не для службових справ, а на чай із полковником і Ангеліною!
Його, Івана, на чай!
І як почалося, як пішло!
Ясна річ, Старшой про все довідався негайно. Але не нагримав на Івана, не лякав, не погрожував, не забороняв. Сказав коротко: "Хвалю!"
Коли в душі суцільний переляк, то яка ж тут любов? Іван не знав, що воно таке, зате знала Ангеліна і пішла на нього штурмом.
Він спробував нагадати їй, хто він і що. В столицях не жив, орденів на війні не заробив, самі медальки та подяки на бланках, не майор і не капітан, а тільки старшина...
— А що майори? — сміялася Ангеліна, горнучись до Івана. — Мені потрібна твоя сила!
У Старшого було багато роботи і після закінчення війни. Вороги так і кишіли! Він не поспішав додому, залишався ще, мабуть, надовго поблизу від лігва поверженого ворога, Іван мав надію, що залишиться й він, але не вийшло. Може, Старшой хотів, щоб Іван повернувся додому разом із воїнами-визволителями? Бо коли повернешся пізніше, після всіх, сам-один і не знати звідки, то вже ти ніби й не воїн, і не визволитель, а це може викликати небажані думки в людей. А може. Старшого попросив отой інтендантський полковник, батько Ангеліни? Бо Ангеліна ждала Івана, і після демобілізації Іван однаково ж повинен був їхати не до мами в село, а до Ангеліни.
Хоч як там було, із Старшим вони розлучилися. Може, й назавжди, бо Старшой нічого Іванові не сказав на прощання, не пообіцяв писати або хоч обізватися, не дав своєї адреси, а спитати Іван не наважився. Іван не припускався навіть думки, що Старшой просто викинув його, як ганчірку, позбувся небажаного свідка, прибрав з-перед очей, як нагадування, відтрутив і відсунув, мов непотріб.
Він їхав до Ангеліни, і все було гаразд. Коли згодом пробував згадати, коли й чому сколотилася його душа, так до пуття й не міг цього зробити. Чи тоді, як слухав фронтові бувальщини своїх супутників по вагону, а сам мовчав, бо не мав чого розповідати. Чи коли спробував похвалитися трофеями і вимінював за них на станціях самогонки на всіх, але замість вдячності й заздрощів ловив тільки недоброзичливі погляди. Чи тоді, коли, прокинувшись удосвіта на якійсь станції, побачив віддаля високі, ніби кремлівські, древні мури, попробивані й поруйновані, як людські душі, і церкви над ними — так само поруйновані й понищені. Хтось сказав: "Смоленськ", і це чомусь наповнило Іванову душу страхом і здриганням. Він ніколи й не чув, що в Смоленську був свій кремль. Хіба ж Кремль не один на світі? І хіба може знайтися сила, щоб його поруйнувати, пробити, мов душу?
Отоді, вже десь на останніх перегонах перед столицею, і прийшов у Іванові думки хирлявий короткозорий музикант, з його вовняним шарфиком довкола тонкої шиї і хворобливою, майже нелюдською чутливістю. Прийшов і не відходив, так ніби ждав чогось, хотів, домагався. Коли б сказав, пояснив, чого хоче, чого йому треба, Іванові, може, відлягло б від серця. Але музикант мовчав, і це було нестерпно. Чужа душа стала над душею Івановою, і яка з них ціла, а яка пробита, і ким же, ким?
Ну, чому він не пробував утікати тої ночі в холодному чорному парку біля чужої вілли? Тоді було б хоч якесь виправдання для Івана: підконвойний пробує втекти, і доводиться сповняти обов'язок... При спробі втекти — це завжди виправдання для того, хто... Для обох виправдання... А так...
Ешелон готувався до зустрічі в столиці, їхали герої, поверталися з Перемогою, заслужили на велику зустріч, на квіти, оркестри, радість і сльози, сльози і радість... Солдати начищали медалі, чепурилися, прибиралися. Іванові не треба було й чепуритися. Був і так найкраще зодягнений, найвгодованіший, найрозкішніший, не тільки в їхньому вагоні, а, мабуть, і в усьому ешелоні. Легка була війна для нього, ой, яка ж легка! Може, тому й обминає рідну домівку, не наважується поглянути в очі рідній матусі, а їде до людей, власне, чужих, про яких нічого не знає. А чи знає щось про себе? Де ти був, Іване? Хто він такий — священний воїн чи блудний син? Спитають, що робив на війні, в які атаки ходив, на які штурми й приступи, де тримав оборону, на яких ріках і в яких містах, кого визволяв, брав під захист? Що він відповість? Хоч би ж раз довелося відбиватися, бути між життям і смертю. Прорив ворожих танків, напад здичавілих есесівців, десант автоматників — все це було десь, колись, у чутках і розповідях, але ніколи не там, де Іван. Хтось так вдало вибирав місце для штабів, а надто для Старшого і його таємничих служб, що сиділи вони, мов у Бога за пазухою.