— Як то даремно? — тетерів студент будзагону Вась-Вась.
— Бо даремно.
— Пробачте... Мені, як людині, хочеться спілкуватися з вами. Молода жінка... Розумієте, кортить.— Він не знаходив потрібних слів.— А нічого від вас і справді не треба. Тільки пройтись, поговорити...
— Все даремно,— вперто повторювала Марійка, і її голова примарно світилась.— Ви ще студент, вам аби поволочитись...
— Та ні ж бо! — в несподіваному розпачі скрикнув.— Хочеться поговорити...
— Про що?
— Про все! Знаєте, я люблю отак спілкуватися з дівчатами. У них дивна психіка, зовсім відмінна від чоловічої. Дуже цікаво!
— Бувайте,— сказала Марійка, рипнувши ворітьми, і її тоненька постать уже світилась на подвір'ї.— Тільки чого ж проводжати, коли брати не станете?
— Заждіть! — благально скрикнув Вась-Вась. Йому конче кортіло з'ясувати стосунки.— А чому я повинен вас брати?
— Повинен? — тепер здивувалась Марійка.— Хіба я сказала, що повинен?
— Сказала!
— Та ні... Але заважати не треба.
— Кому?
— Ну, плутатись під ногами не треба. Ви ж не найкращий у всьому світі?
— Не найкращий,— згодився студент будзагону.— Й не хочу бути найкращим.
— Чому?
— Бо найкращі — абсолютні егоїсти. Егоцентристи.
— Може... На добраніч!
Марійка зникла за дверима темної веранди.
— Ексцентрика,— уголос мовив Вась-Вась.— Оригінальний жанр...— І вже в левадах, ступаючи невидною стежкою, гомонів сам із собою: — Ага, значить, коли не думаєш женитись — не зустрічайся, не танцюй, не проводжай. І взагалі, не плутайся під ногами. Цікаво, з якої це оперети? З колгоспної? Здається, ні...
Грім озивався на обрії, мов опонент, який висуває незаперечні грізні аргументи.
— Ця патріархальщина, мабуть, приснилась мені.— Студент щипнув себе за руку.— Ні, я не сплю... А ще колгосп "Вперед"! Ні, з такими дівчатами далеко вперед не підеш, з ними хіба що назад зручно ходити... Може, тут і корівник не варто будувати? — спитав сам у себе із сумнівом.— Ні, корівник доведемо до пуття... Контракт, інерція... Ха, я не найкращий у світі?.. А за якою шкалою виміряти, хто скаже?
Гуркнувши, щось відповів грім, та його мова не піддавалась перекладу на людську.
Колгосп "Вперед" мав гуртожиток, у якому зупинялись командировочні, приїжджі спеціалісти. Коли Вась-Вась повернувся в кімнату, хлопці вже спали. "Кожен д ивиться свій улюблений сон... Сплять, а життя тим часом іде... Сиплеться, як пісок у старовинному годиннику.— Наблизився до відчиненого вікна, висунувся — небо затяглось хмарами, серед яких там і сям пульсували беззвучні блискавки.— Ми — в космосі, космос — у кожному з нас. Моя свідомість — це свідомість космосу. Красота! Так усі гріхи можна звалити на космос!"
Вась-Вась заснув умить, наче впав у бездонний колодязь.
Корівник будували з краю великого артільного господарства. Роздягнений до трусів, босий, Вась-Вась клав цеглу. На шиї погойдувався медальйон на срібному ланцюжку. На медальйоні було зображено Нефертіті, про яку студент будзагону фамільярно казав: "Тітка-нефертітка в моєму індивідуальному користуванні".
Вже другий тиждень хлопці трудились тут, як чорти. Начальник загону Петро Леміш (щелепи важкі, підборіддя масивне, брила лоба наче сокирою навскіс стесана) любив повторювати: "Я мислю, значить, існую? Неправда! Треба так: я працюю — значить, існую!" Сам він був схожий на заведеного робота, який виламувався з програми лише тоді, коли їв і спав.
Орудуючи кельмою, вдихаючи запах цементного розчину й цегли, Вась-Вась співав:
— Тореадор, сміливо в бій... Тореадор, сміливо в бій... Тореадор, сміливо в бій...
Ген майнула знайома дівоча постать, і Вась-Вась загорлав радісно:
— Кармен, я тут!
І клично помахав кельмою, струсивши собі на плече краплю цементного розчину.
— Ви сьогодні не в червоному, а в голубому? — запитав, коли дівчина, вигойдуючи водопадом чорних кіс, спинилась біля недобудованої стіни. І навмисне голосно — щоб чули товариші — сказав: — Ах, як прекрасно звучить: телятниця! А ще краще: тваринниця! Свинарка! — Він клав цеглину до цеглини й витійствував: — А як уміють писати наші газети! Наприклад: "Бійці тваринницького фронту творчою працею здобувають нові рубежі". Краще не придумаєш! Бійці-творці! А що вони творять? Сало? М'ясо? Молоко? Хто творить — тварини чи тваринники? Скажіть мені, телятнице Галино Трохимівно Остапенко!
— Ось візьміть,— вона простягла студентові паперовий кульок із черешнями.— Пригощайтесь. Черешні зменшують вміст жовчі в крові.
Вась-Вась поклав кульок із черешнями на цеглу, що лежала на носилках, і, зігнувшись, губами дістав кілька ягід.
— Амброзія! — вдячно прокричав услід дівчині, що подалась до корівника.
— Слухай,— не без заздрості озвався начальник будзагону Петро Леміш,— чим ти їх приманюєш?
— Високими моральними якостями,— скромно зізнався Вась-Вась.
— А конкретно?
— Я їх люблю.
— Всіх? І тебе вистачає?
— Моя любов — платонічна, а платонічної вистачить для всієї прекрасної половини людства.
— Ви ж подумайте, які масштаби: з одного боку, вся прекрасна половина людства, а з другого — наш архіпотужний Вась-Вась.
— А чому б і ні? Правильна конфронтація.
— Ти б хоч нам що-небудь залишив, платонік...
Вась-Вась вправно брав розчин на кельму, клав цеглу й стиха співав:
— Тореадор, сміливо в бій... Тореадор, сміливо в бій...
Коли, пообідавши, студенти висипали з колгоспної їдальні, сіявся сліпий дощик, зблискуючи сонячними краплинами. З кабіни грузовика, що стояв на дорозі, висунулася слоняча голова на слонячих плечах і покликала трубним голосом:
— Вась-Вась, ходи-но сюди! — Й коли студент, не впізнаючи в шоферові жодного зі своїх нових знайомців села, наблизився до машини, трубний голос наказав: — Сідай-но в кабіну до мене, поговоримо.
Й дебела, мов колода, рука, татуйована якорями та ланцюгами, відчинила дверцята.
— Та ховайся від дощу, бо змокнеш,— запрошував студента, який чомусь не квапився лізти в кабіну.— Зачіска зіпсується... Є розмова!
Повагавшись, Вась-Вась таки сів у кабіну, залишивши дверцята відчиненими. Шофер зачинив дверцята, завів мотор, і машина рушила.
— Ти куди? — здивувався пасажир із примусу.
— Проїдемо з вітерцем,— проказав шофер і підморгнув. Обличчя його було недобре, й тернові очі теж недобрі.— Далі від натовпу.