— Я буду гарпунником! — заявила Шура.
— А я морським капітаном! — одповіла Наталочка.
V
Коли мами привели Наталочку й Шуру першого вересня до школи, Наталочка принесла до шкільного природничого кабінету багато камінців і черепашок, що їх вона поназбирала на березі моря в Євпаторії, а Шура привезла з Одеси морську черепаху.
Обидві вони піднесли вчительці, Ганні Петрівні, букети квітів.
Ганна Петрівна, ласкаво посміхаючись, запитала:
— Ким же ви, дітки, хочете бути, вивчившись?
— Морським капітаном! — сказала Наталочка.
— Гарпунником! — заявила Шура.
— А ти не боїшся китів? Вони ж величезні?! — засміялася Ганна Петрівна.
— А я пінгвінів ловитиму! — одповіла Шура. — Вони менші!
— Щоб бути капітаном або гарпунником, треба вчитися на "відмінно"! — сказала Ганна Петрівна.
— Єсть, учитися на "відмінно"! — відповіли Наталочка й Шура. Ніби справжні моряки.
ПЕТРИК, РЕЗЕДА ТА БАРИНЯ
Петрик жив з татком та з мамою в панській економії. Петриків татко був ув економії за корівника, а мама за доярку.
Була в Петрика старшенька сестричка Палазя, їй минув хоча десятий рік, а вона вже ходила в економію на поденщину — влітку садила та полола панські огороди, за що їй пан платив по злоту[4] за день, а працювала Палазя з досвіту аж до смерку.
Взимку Палазя пряла на пана — по гривенику в день. Та Петрик дуже любив Палазю, бо меншенького вона його гляділа і дуже хороші пасочки з піску йому робила.
А як підросла Палазя — пішла на поденщину, не було коли їй із Петриком бавитися.
Батько й мати день у день в роботі та в клопотах, Палазя на поденщині, і Петрик ріс сам і доріс аж до того часу, коли йому вже стукнуло сім років, пішов восьмий.
З телятками Петрик бавився, піде до теляток у пастівник, підійде до котрогось із них, чухає йому лоба, шию, черевце… А як телятко, задравши хвоста, піде вистрибом по пастівнику, Петрик і собі за ним, наввипередки — хто кого. Телятка любили Петрика, не полохалися його, а навпаки, тількино Петрик у пастівник — телятка всі до нього, щоб чухав…
Татко й мама побачать було Петрика між телятами та й кажуть:
— Дивись, щоб бариня тебе серед телят не застукала, а то гриматиме.
— А я втечу! — одказував Петрик.
— Тяжко від панів утекти! — зітхав батько.
Не було з ким Петрикові в економії бавитися, бо, крім Петрикового батька, що великим майстром за коровами доглядати був, пан не дозволяв нікому з наймитів жити в економії з родиною.
Із дітей були тільки паненята, а до паненят Петрикові було зась — і пан, і особливо бариня не дозволяли своїм дітям гуляти з Петриком, а Петрика до панських горниць і до ґанку не підпускали.
Бариня говорила паненятам:
— Він — мужик! Він — вам не рівня!
А як Петрик було скаже батькові: "І чого ото мені в панський садок не можна? І до паничів не підпускають? Чого? Хіба я який?" — батько посміхався:
— Ти, Петрику, отакий, а вони, паничі, отакі! І що ти в них путнього знайшов? Щоб ото тебе там штурляли? Краще з телятками грайся, телятка веселіші…
Грався Петрик з телятками, та дуже вже йому хотілося в панському садку погуляти.
А садок, ой же ж і садок у пана був! Великий-великий, увесь височенними липами обсаджений. Петрик гадав, що за день навряд чи той садок обійти можна, — такий він був великий… Та й справді, хіба близенький світ, як од самісінького бугра та аж униз, отуди, аж до ставка, садок перетинала довжелезна яворова алея, доріжки піском посилані… По один бік алеї — яблуні, по другий — груші, трохи ніби нагору, ліворуч — вишник, ближче до ставка — сливник… А за ставком — ягідники: там і порічки, і чорна смородина, і малина, і аґрус, і полуниці… Праворуч понад садом текла невеличка річечка, а понад річкою панські городи… Там Палазя цілими днями свою молоденьку спину гнула.
А в ставку риби тої, риби! І коропи, і карасі, і лини…
Та не дозволяв пан нікому навіть з маленькою вудочкою над ставом посидіти…
Купатися навіть нікому в тому ставку не дозволялося.
Ото хіба в річечці там, де вона з саду на леваду вибігає,— там можна було літньої пори у річечці похлюпатися, води там було дуже мілко, по коліна, та й уже… Ні тобі поплавати, ні тобі як слід у воді поборюкатися…
Сердитий пан був, а бариня ще сердитіша…
Як прийде було в корівник, все на батька Петрикового та на матір гримає: і те їй не так, і те не так…
Влітку бариня ходила з червоною парасолькою — од сонця. І як тільки, було, входить у корівник, зразу до Петрикового батька:
— Михайле! Резеда прив'язана?
— Прив'язана, пані!
— Не одірветься?
— Не одірветься, пані: кріпко прив'язана.
Резеда — так звали одну корову. Дуже вона чогось барині не любила. Особливо коли на барині було щось червоне. Як побачить було Резеда бариню без червоного, зразу сердито реве й гребе землю передньою ногою, а як на барині щось червоне, рветься, аж ясла тріщать, щоб бариню на роги вхопити.
Бариня Резеди дуже боялася.
* * *
Одного разу, ясного літнього дня, Петрик пішов на панські городи до Палазі. Він знав, що через садову хвіртку біля колодязя його туди не впустять, — там завжди сидів старий дід, сторож, який слідкував за тими, хто пішов на вгороди. Всіх робітників городніх дід знав і чужих нікого не впускав.
Петрик перехитрив діда: він пішов понад річечкою, і там, де огорожа спускалася до річки, він перейшов на вгород по воді. Пригнувся і бережком понад капустами прибіг до Палазі.
— Звідки ти тут узявся? — перелякалася Палазя. — Тікай звідси, бо, як побачить бариня, перепаде і тобі, й мені.
— Нікого вдома нема, я засумував, от і прибіг! Не боюся я барині! — відповів Петрик.
— Іди, іди додому! Мама прийдуть, тебе нема, хвилюватимуться, шукатимуть… Біжи додомуі
А Петрикові дуже кортіло по садку побігати, на ставок подивитися… Удаючи, ніби він пішов додому, Петрик понад річкою побіг, низенько прихиляючись, до ставка.
Добіг він до ставка, звернув ліворуч і вискочив на доріжку. Тількино він хотів у малинник шугнути, щоб малинником до купальні продертися, аж ось:
— Ти куди?! Ти куди, я тебе питаю?
— Я до Палазі! Та от заблукав…
— До якої Палазі? Ти до малини, а не до Палазі,— хапаючи Петрика за руку, заверещав Едик, паничик, панський синок, за Петрика старший: йому вже було десять років.