— Мамо, чоботи! Тільки чоботи!
— А чому ти не хочеш черевиків? Вони дешевші, та й добрі тепер роблять у нас черевики. Куплю я тобі черевики! — говорила мама.
— Мааамо, чоботи! — аж плакав Федько.
— Чого тобі ті чоботи? Он і Оленці ж треба, вона теж почала в школу ходити! Чоботи дорогі, за ті гроші я й тобі, й Оленці черевики куплю.
— Маамо, чоботи! — ридав Федько.
Оленка, сестричка Федькова, дуже любила свого брата, вона обняла маму:
— Мамуню! Купи Федькові чоботи, а я в стареньких черевичках походжу, вони ще в мене добрі!
Купила мама Федькові чоботи.
Цілий вечір Федько сидів й одвертав халявки, щоб було видно підклейку, та штани випрасовував, щоб з напуском.
— І навіщо б ото я чоботи псував? — дивувалась мама. — Та некрасиво ж!
А Оленка:
— Мамуню! Всі так тепер хлопці ходять… От і Федя так хоче.
— А чи всі оті, що з вивернутими халявами, трійки, а іноді й двійки додому приносять, чи не всі? — хитала головою мама.
— Він виправиться, мамуню, — захищала Оленка Федька.
— Ти все, Оленко, його захищаєш! — говорила мама.
— Бо він мій братик!
Сама Оленка була відмінниця і частенько глузувала з Феді:
— Сьогодні на парі чи на трійці приїхав?
Федько не дуже й сердився на Оленку. Один тільки раз він дуже розгнівався, коли Оленка сказала мамі:
— А в нашого Федька палітурки в книжках так позадиралися, як халяви в чоботях! А із зоології вчитель таку якусь йому двійку вивів, ніби з напуском, як штани в халявах.
Федько крикнув: "Замовч!" — підбіг і замахнувся на Оленку кулаком.
Оленка завмерла й зблідла…
Губи в неї засмикались, а не заплакала — стрималась. Тільки промовила:
— Отакий ти! Із зоології двійка, а замахуєшся! А мама йому:
— Стидайся! Парубок уже: на голові "бокс", халяви одгорнуті, штани з напуском, а маленьку сестричку хотів ударити. А вона тебе так любить…
— А чого вона двійкою очі коле? Хай спробує сама зоологію…
— А що ж там такого, в зоології? Що тебе спитали в зоології?
— Про корову!
— Що ж ти, корови не бачив? — підскочила Оленка.
— Про коров'ячий шлунок спитали! А він — трудний! — прогув Федько.
— Чим трудний?
— Складний дуже! Аж чотири частини в ньому… Я три пригадав, а четверту забув… Переплутав…
— Як? — зацікавилась мама.
— Та як? Сказав про рубець, про сітк>, про сичуг, а про книжку забув… А Петька Чорний хотів підказати та й показав мені книжку, а я думав, що зошит, і бовкнув: "Зошит!" Ну, й двійка!
Мама сумно похитала головою:
— Частіше б у книжку зазирав, як на чоботи.
— A! — махнув рукою Федько.
А Оленка пирснула й у подушку встромилася:
— Федько Зошит!
Федько дуже гнівався, коли його Оленка Зошитом називала.
ГВОЗДИКА
Оля і Толя жили в Києві.
Оля жила з татком та мамою на вулиці Леніна, аж там, де вулицю Леніна перехрещує вулиця Чкалова, — там якраз дуже хороший оце садочок посадили, з квітковими клумбами, з молодими деревцями — липами та кленами, з рівненькими, піском посиланими доріжками.
Серед садочка на клумбах цвітуть різнірізні квіти: і братки, і гвоздики, і флокси, і резеда, і різні ще різні.
А понад доріжками кущі ясмину розрослися, і як зацвіте той ясмин навесні — то так уже пахне, так пахне…
Оля там у тому садочку щодня гуляє, з іншими дітьми бавиться, але ні квіточок, ні ясмину не рве й не ламає, бо вона знає, як хороше, коли скрізь дерева та квіти, скрізь трава зелена, нема тоді куряви, повітря свіже та чисте, і немає кашлю, і не сверблять очі, і ніхто з дітей не робить отак: "ачхи!" — бо не лоскоче курява в носі…
А Толя, Олин друг і товариш, жив на Печерську, біля "Арсеналу", дідусь Толин був робітник "Арсеналу", тепер дідусь уже старенький і на пенсії, він старий більшовик і разом з іншими робітниками 1917 року перший з рушницею в руках повстав проти панів за Радянську владу.
Ой, як він інтересно розповідає, як билися за Радянську владу перші київські червоногвардійці…
— І ти, дідусю, бився? — запитував його Толя.
— Бився! Ще й як бився! Хіба можна було не битися з такими злими людьми, що знущалися з робочого народу та з бідняків! — говорив дідусь.
А Толя сидить у нього на колінах та й посміхається:
— Ой дідусю, хоч у тебе й вуса отакенні, та ти ж ніколи навіть не сваришся на нас із Олею, як ми пустуємо, а ти кажеш — бився! Ти не вмієш, дідусю, битися!
— То я з вами не вмію, — гладив по голівці Толю дідусь, — а з панами вмію!
Олина й Толина мами були подругами, частенько приходили одна до одної і брали с собою Толю чи Олю, бо Толі і Олі було по чотири роки…
Толина мама любила Олину маму, Олина мама любила Толину маму, Толя любив Олю, а Оля любила Толю.
Татки їхні товаришували, а дідусь Толин усіх їх любив: і їхніх татків, і Толю, і Олю, і Толину маму, і Олину маму.
У серпні щороку святкували дідусів день народження.
Толя й Оля дуже любили це свято, бо щоразу дідусь їм у цей день розповідав щось нове і дуже інтересне: і про звірів, і про пташок, і про дерева, й про квіти, і завжди їм показував у своєму садочку якусь дивовижну квітку, якої ні в кого не було, бо дідусь дуже кохався в квітах, і в його невеличкому садочку щороку виростала якась дивна квітка: або величезна багатоколірна жоржина, або ромашки такі завбільшки, як блюдце, або ще щось…
Толя й Оля вирішили цього року зробити дідусеві подарунки, але так, щоб Толя не знав, що подарує дідусеві Оля, а Оля щоб не знала, що даруватиме Толя.
Толя, знаючи, що дідусь дуже любить квіти, вирішив подарувати йому букет червоних гвоздик, і ці гвоздики він вирішив виростити сам. Тільки щоб не знала Оля і не знав дідусь.
"Дідусеві,— думав Толя, — буде дуже приємно, що я вмію вже сам викохувати квіти".
Він розповів про це мамі, мама похвалила Толю за такий намір, допомогла йому купити кущів гвоздики, Толя сам скопав у таємному місці грядочку, посадив гвоздики, ходив за ними, поливав, і на липень у нього розквітли чудові червоні махрові гвоздики.
Оля думала, думала, що подарувати дідусеві, і вирішила:
— Дідусь дуже любить квіти! Посаджу я гвоздики, викохаю їх та й подарую дідусеві! Йому буде дуже приємно, що я сама вже вмію вирощувати квіти! Правда, мамо! Тільки щоб не знали ні дідусь, ні Толя…
Оля зробила те ж саме, що й Толя. І в Олі до дня дідусевого народження розквітли прекрасні, запашні червоні гвоздики.