— Я з мамою влітку до колгоспу їздив! У мене дядя Стьопа, мамин брат, тракторист. Я з ним на тракторі їздив і сам стерном керував! І мама дозволила! Такої мами, як моя, ні в кого нема!
Тут уже всі присутні не втрималися, кожний почав доводити, що його мама найкраща, зчинився галас, на який підійшла вчителька Людмила Павлівна.
Хлопці притихли.
Людмила Павлівна, дізнавшись, про що спалахнула суперечка, помирила всіх.
— У кожного з вас, — сказала Людмила Павлівна, — таки справді мама найкраща в світі! Такої хорошої мами, як у Славка, як у Павки, як у Юрка і як у кожного з вас, ні в кого нема! І в мене є мама, — посміхнулася Людмила Павлівна, — вона вже старенька, але вона так само найкраща мама в світі!
Так от найкраща в світі Славкова мама перед самим Новим роком, коли Славко, прибігши з школи, бігав із санчатами по леваді й спускався з пагорків та кучугур (Славко жив у передмісті), — мама Люба, в цей час прибираючи в хаті, щось збирала й складала на маленькому столику.
Збирала й посміхалася.
Виростала на столику ціла купа якихось дивовижних речей.
Були в тій купі пошматовані книжки, бите якесь скло, брудні зошити, самокат, драні штани, розпороті черевики, розірвані покришки й камери від футбольних і волейбольних м'ячів…
Поскладавши все це на стіл, мама Люба взяла картон, вирізала з нього багатобагато кружечків, взяла потім чорнило і пофарбувала ті кружечки чорнилом.
Зробила з того ж картону чотири носи і два ока. Носи пофарбувала червоною фарбою, а очі — синьою.
Вирізала з картону дві великі одиниці, три двійки і три трійки…
Все це вона теж поклала на столик, на ту купу дивовижних речей.
Потім мама причепурила хату, сіла, подивилась на ту купу і похитала головою.
Аж ось убігає в хату Славко. Роздягся.
— Мамочко! От нагулявся! Дай мені чогось попоїсти… Та я буду одягатися, бо сьогодні ж у нас у школі ялинка, будемо старий рік проводжати! Що це таке, мамочко? — став Славко перед столиком з купою дивовижних речей.
— А ти подивись! — посміхнулася мама. Славко почав перебирати дивовижні речі…
— Книжка… Читанка… Це ж та, що я, як бився з Павкою, розірвав… Це — мої драні штани… А це що за чорні кружечки, мамо?
— Це ті клякси, що ти їх по книжках та по зошитах поналяпував!
— А це що?
— Це чотири носи, що ти їх за рік розбив: два твої і два Павчиних!
— А це?
— Це два ока, що ти їх Люді підбив!
— Одиниці… двійки… трійки, — почав перебирати Славко.
— Ну да, — одиниці, двійки, трійки… Бач, скільки ти їх за рік поприносив…
— А навіщо це все, мамочко?
— А от як виряджатимеш старий рік, оддай йому це все! Хай забирає з собою! А проси Новий рік, щоб він тобі дав все нове, чисте, хороше. Цілі носи, непідбиті очі! І тільки четвірки, і тільки п'ятірки! Добре, Славку?
Славкові було ніяково. Він пригорнувся до мами й тихо промовив:
— Добре, мамо!
Мама поцілувала Славка, бо у Славка мама найкраща в світі!
ЗИМОВИЙ ДЕНЬ
І
Ох і хороше взимку на санях з гори спускатися Ох і весело ж!
Сідає Оля в саночки, а Толя її ззаду тільки — штовх! — і полетіла Оля з гори, аж у вухах засвистіло.
А потім, коли Оля привозить санки на гору, сідає Толя… Оля його — штовх! "Бережись, бережись!" Покотив Толя, тільки вітер по Толиних щічках лопотить!
— Правуй, Толю, правуй! — кричить Оля.
Не вправував Толя: санки вбік! Толя тільки — беркиць у намет!
Вилазить Толя з намету чудернацьким білим ведмедиком, обтрушується, пирскає… А Оля стоїть на горі і заливається:
— Ахахаха! Охохохо! Ага, перекинувся! Ага! А я не перекинулася! Я вправувала! Ага!
Толин дідусь потихеньку, спираючись на ціпок, сходить з гірки і підходить до Толі.
— Здорово забився? — питає дідусь.
— Та ні, дідусю, зовсім не забився! Сніг же, дідусю, не твердий, хіба об нього заб'єшся?
І побіг Толя, підстрибуючи, саночки наздоганяти.
Отак щонеділі, як добра година, ідуть Толя та Оля, а з ними і Толин дідусь, спускатися на саночках, туди, ажде Аскольдова могила в Києві, над Дніпром…
Ми ж знаємо, що Толя з дідусем живуть у Києві на Печорську, а Оля, подружка Толина, частенько приїздить до Толі в гості з вулиці Леніна, де вона живе.
Як уже добре набігаються та наспускаються Толя з Олею, личка в них розчервоніються, оченята блищать, і кожушки, і рейтузи, і шапочки на їх білі-білі од снігу, тоді йдуть вони з дідусем на Аскольдову могилу, сідають на лавочку й відпочивають.
Але перед тим, як сісти, дідусь обов'язково стане перед могилами славетних радянських воїнів, які віддали свої життя за свободу і незалежність нашої Батьківщини, скине шапку й уклониться могилам героїв.
І дідусь, і Толя, і Оля, шануючи пам'ять воїнів, сидять тихо.
Толя з Олею нічого дідуся не розпитують, бо були вони тут не один раз і дідусь розповідав уже їм і про київського князя старовинного Аскольда, і про його походи на Царград, і про його оцю могилу, де його давно колись поховано…
І вже коли вони, одпочивши, ішли додому, Оля запитала:
— Дідусю! А влітку ми ходитимемо сюди прикрашати квітами могили воїнів?
— Аякже! — відповів дідусь. — Як і минулого літа ходили, так і наступного ходитимемо. Нехороша, діти, та людина, яка забуває про наших воїнів, які віддали своє життя за наше вільне життя, за наше щастя!
ІІ
Наступної неділі Оля знову приїхала до Толі, і пішли вони з дідусем спускатися на саночках.
— На Аскольдову могилу, дідусю? — запитав Толя.
— Ні, діти, сьогодні ми з вами підемо в інші місця! Наближаються сумні роковини з того дня, коли ми залишилися без Володимира Ілліча Леніна… Хочу, діти, я показати вам сьогодні ті місця у нашому Києві, що нагадують про нашого Леніна…
— А хіба, дідусю, Ленін був у Києві?
— Ні, на жаль, Володимиру Іллічу не випало побувати у Києві, але є в нас місця, про які Ленін, перебуваючи в еміграції за кордоном, частенько думав, і не тільки думав, а й перебував в них своїм великим серцем…
З Печерського базару дідусь, Толя й Оля повернули туди, де колись іще імператор Петро Великий збудував київську фортецю, де понасипувано великі земляні вали, побудовано широчезні кам'яні та темні капоніри.
— А що таке капонір, дідусю?
— Капонір — це мурована будова між кріпосними валами з товстими кам'яними стінами. Будувалася вона для того, щоб, сидячи за товстими стінами, відбивати ворожі напади стрільбою з рушниць та гармат, а пізніше цар із капонірів в'язниці поробив, де мучилися революціонери, борці за народну кращу долю. Тепер, діти, у колишній фортеці військовий госпіталь, де лікують воїнів Радянської Армії.