— Та чого б і не знати вам правди? Я таки виходжу за нього заміж.
Я затулив лице руками, але спромігся опанувати себе швидше, ніж сподівався, коли зважити, як мені заболіло від її слів. Знову підвівши голову, я побачив такий моторошний вираз на обличчі міс Гевішем, що не міг не вразитись, хоч і був пригнічений до глибини душі власним горем.
— Естелло, дорога, дорога Естелло, не дайте міс Гевішем штовхнути вас на цей згубний крок! Нехай я навік буду нелюбий вам — ви вже це вирішили, я добре знаю,— але ж виберіть собі когось достойнішого, ніж Драмл! Міс Гевішем віддає вас йому на знак крайньої образи й зневаги до багатьох незрівнянно кращих від нього юнаків, які захоплюються вами, і до тих нечисленних, які щиро вас кохають. Серед цих нечисленних, можливо, знайдеться хтось один, що кохає вас не менш самовіддано, ніж я, хоч і не так довго. Ощасливте його, і мені легше буде витерпіти це заради вас!
Мій ревний заклик збудив у ній подив, аж здавалося, що якби вона спроможна була уявити, в якому я стані, то виявила б мені співчуття.
— Я виходжу за нього заміж,— повторила вона лагіднішим тоном.— Підготовка до весілля вже почалася, і незабаром воно відбудеться. А мою прибрану матір ви даремно винуватите. Це все я роблю з власної волі.
— З власної волі, Естелло, кидаєтесь на шию такій тварюці?
— А кому ж би я мала кинутись на шию? — усміхнено заперечила Естелла.— Може, такому, котрий зразу відчує (якщо люди відчувають такі речі), що я нічого не зможу йому дати? Ет, облиште! Все вже вирішено. Мені буде непогано, та й моєму чоловікові. А щодо того, що це згубний крок, як ви кажете, то міс Гевішем якраз відмовляла мене від нього й радила зачекати. Але мені набридло дотеперішнє моє життя, в ньому нема нічого привабливого, і я хочу його змінити. І годі про це. Ми ніколи не зрозуміємо одне одного.
— Але ж така підла, така дурна тварюка! — розпачливо вигукнув я…
— Не бійтесь, я не буду йому благословенням божим,— сказала Естелла.— Я не з таких. Ну, ось вам моя рука. На цьому й розпрощаймося, мрійний ви хлопчику… чи дорослий?
— Ох, Естелло! — скрикнув я, і гіркі мої сльози, хоч як я стримувався, зросили їй руку.— Навіть якби мені судилося лишитись в Англії й далі дивитись людям в очі, як я зміг би бачити вас Драмловою дружиною?!
— Дурниці,— відказала вона,— дурниці. Це скоро минеться.
— Ніколи, Естелло!
— Збіжить тиждень, і ви забудете про мене.
— Забути про вас! Та ви ж частка мого життя, моєї істоти. Я бачу вас у кожному рядку, що я прочитав відтоді, як прийшов сюди простим сільським хлопчиком, чиє бідне серце через вас уже тоді зазнало пекучого болю. Я бачу вас усюди, куди тільки гляну — на річці, на вітрилах суден, на болотах, у хмарах, у світлі, в темряві, у вітрі, в лісі, у морі, на вулицях. Ви — втілення кожної принадної мрії, яку тільки здатна породити моя уява. Найбільші з лондонських будівель, що їх ви не владні зрушити руками з місця, не такі міцні, як міцний і непорушний у моїй душі ваш образ, присутній в мені повсюдно й навіки. Естелло, до останнього мого подиху ви неминуче залишитесь часткою мене самого, часткою всього доброго, що є в мені — хоч як його й мало,— і всього злого. Але в цю прощальну хвилину я думаю тільки про те, що принесли ви мені доброго, і я завжди саме так про вас думатиму, бо вірю, що ви таки більше добра мені зробили, ніж зла, дарма що моє серце й розривається з горя. Нехай вас господь благословить і простить!
В якому це болісному екстазі вихопилася з мене ця злива уривчастих слів — я й сам не знаю. Вона наросла в мені й прорвалась, мов кров із внутрішньої рани. На кілька секунд я притис до уст її руку — і швидко вийшов. Але я назавжди запам'ятав — а невдовзі постали ще й особливі причини, щоб цього не забувати,— що тоді, як Естелла дивилась на мене тільки зачудовано, схожа на привид постать міс Гевішем з рукою, все ще притиснутою до серця, перетворилась на моторошний образ жалю й каяття.
Все скінчено, все пропало! Стільки всього скінчилося й пропало, що коли я вийшов за хвіртку, навіть світло дня наче стало тьмянішим, аніж коли я входив. Якийсь час я крився по глухих вуличках та завулках, а тоді майнув пішки до самого Лондона. Я вже настільки прийшов до пам'яті, що зрозумів: мені несила повернутись до готелю й знову побачити Драмла; несила їхати в диліжансі, де неодмінно хтось заведе зі мною мову; несила будь-що робити, як тільки йти і йти аж до цілковитої виснаги.
Минула вже північ, коли я перейшов через Лондонський міст. Плутаними вуличками, які в ті часи тяглися до заходу над Мідлсекським берегом, я через Уайтфрайєрз наблизився до Темплу з боку річки. Вдома мене чекали тільки завтра, але при мені були ключі і, якщо Герберт уже ліг, я можу тихенько ввійти, зовсім його не потурбувавши.
Оскільки пізньої пори я рідко коли входив у Темпл через Уайтфрайєрзькі ворота, а з дороги весь був у болоті, нічого дивного не було, що сторож досить пильно до мене придивився, перше ніж впустити в ледь прочинений прохід. Щоб розвіяти його сумніви, я назвав йому своє ім'я.
— Я так і думав, сер, тільки був не зовсім певен. Ось тут вам лист, сер. Посильний, що приніс його, сказав, щоб ви, коли ваша ласка, тут таки при світлі ліхтаря й прочитали його.
Неабияк здивований такою умовою, я взяв листа. Адресовано його було Філіпові Піпу, есквайру, і згори на листі виднів напис: "Прохання прочитати на місці". Я розірвав конверт і, коли сторож підніс ближче ліхтаря, прочитав три слова, написані рукою Вемміка:
"Не йдіть додому".
Розділ 45
Ледве-но прочитавши цю пересторогу, я завернув убік від Темплу і поспішив на Фліт-стріт, де зловив запізнілого візника й доїхав до готелю "Гаммамз" у районі Ковент-Гардену. За тих часів туди впускали будь-якої нічної години, і коридорний зразу ж відчинив мені двері, запалив найближчу свічку, що стояла у нього на поличці, і провів у найближчий вільний номер на нижньому поверсі, з вікном у двір. То був свого роду склеп, де над усім панувало ліжко з чотирма стовпцями, один з яких воно зухвало вперло в камін, другий вистромило на поріг, а крихітний умивальничок самовладно затисло аж у куток.