— Це що, таке прізвище у нього, Герберте?
— Та ні,— відповів Герберт,— це я його так називаю. Його прізвище — Барлі. Чим не щастя для сина моїх батьків любити дівчинку, яка не має рідні і яка ні собі, ні кому іншому не морочить голови своїми предками!
Герберт уже розповідав мені, а тепер ще нагадав, що з міс Кларою Барлі він познайомився, коли та закінчувала освіту в одному закладі в Геммерсміті, і після того, як її забрали додому доглядати хворого батька, вони в усьому відкрилися сповненій материнських почуттів місіс Вімпл, яка відтоді щиро й тактовно опікувалась ними й підтримувала їх. Старому ж Барлі про свою обопільну прихильність вони й не збиралися говорити, оскільки він був цілком неспроможний зацікавитись чим-небудь більш піднесеним, аніж подагра, ром та інтендантські припаси.
Поки ми так стиха розмовляли, а балка у стелі вібрувала від безугавного буркоту старого Барлі, двері кімнати відчинились і ввійшла гарненька й струнка темноока дівчина років двадцяти, з кошиком у руці. Герберт делікатно звільнив дівчину від цього тягаря і, зашарівшись, відрекомендував її, як "Клару". Дівчина справді була дуже чарівна і любісінько могла б зійти за бранку-фею, яку старий людожер Барлі приневолив собі прислужувати.
Герберт, співчутливо і ніжно всміхаючись і показуючи на кошика, сказав мені, коли ми трохи переговорили:
— Глянь лишень — отак бідна Клара щовечора отримує свою вечерю. Кусень хліба, шматочок сиру, порція рому (це вже мені перепадає). А ось що має бути зготовлено на сніданок містерові Барлі. Два баранячі битки, три картоплини, трохи лущеного гороху, жменька борошна, дві унції масла, дрібка солі й чорний перець для приправи. Це все разом запікається і споживається в гарячому вигляді — гарненька річ для подагри, нічого не скажеш!
Було щось таке миле й природне у погляді Клари, яким вона обводила ці харчі, що їх демонстрував Герберт, такі любов і довіра опромінювали всю її невинну позу, коли вона невимушено дозволила Гербертовій руці лягти їй на плече, і такою беззахисною здавалась вона на березі Вітрякового ставка, поблизу Чінксової затоки та "Старої Мідяно-Зеленої канатної майстерні", під балкою, яка двигтіла від буркоту старого Барлі,— що я не погодився б розладнати заручини між нею й Гербертом навіть за всі оті гроші, які й досі лежали неторкано в Провісовому портмоне.
Я дивився на дівчину, не приховуючи свого захоплення, коли раптом буркотнява знов перейшла у рев, і згори долинуло страхітливе гупання, наче велетень з дерев'яною ногою силкувався пробитися до нас крізь стелю. Почувши цей гуркіт, Клара сказала Гербертові: "Тато кличе, любий!" — і вибігла.
— От жаднющий кайман! — озвався Герберт.— Як ти гадаєш, Генделю, чого він зараз хоче?
— Не знаю,— відповів я.— Може, пити?
— Маєш рацію! — скрикнув Герберт таким тоном, наче я розгадав бозна-яку загадку.— Розколочений грог у барильці стоїть напоготові у нього на столі. Зараз почуєш, як Клара його трохи підніме за плечі, щоб він зміг відпити. Ось! — Знову знялося ревіння, що, вібруючи, сходило нанівець.— Тепер,— сказав Герберт, коли все стихло,— він п'є. А тепер,— сказав Герберт, коли балка ще раз задвигтіла,— знов кладеться горілиць.
Клара невдовзі повернулася, і Герберт повів мене нагору до нашого підопічного. Проходячи повз кімнату містера Барлі, ми почули звідти хрипкий буркіт, що наростав і спадав, як пориви вітру; коли замінити в тому буркоті на добрі побажання щось прямо до них протилежне, то вийшло приблизно б таке:
— Агов там! Щоб ви такі ладні були, це він, Старий Білл Барлі. Це він, старий Білл Барлі, щоб ви такі ладні! Лежить плазом на спині старий Білл Барлі, їй же бо! Плазом, як дохла камбала, лежить цей ваш старий Білл Барлі, щоб ви такі ладні були. Агов там! Щоб вам було ладно!
Герберт сказав мені, що невидимий Барлі може задля розваги отак цілі дні й ночі розмовляти сам із собою, окрім того завидна він ще прикладається одним оком до телескопа, прикріпленого так, щоб йому зручно було, лежачи, оглядати судна на річці.
Провіс, як я виявив, влаштувався доволі непогано у своїх двох кімнатках на верхньому поверсі, де було вдосталь повітря й світла і де містера Барлі менш чулося, ніж унизу. Він не виказував анінайменшої тривоги, так наче й не відчуваючи її зовсім; мене тільки вразило, що він якось злагіднів — ні тоді, ні пізніше я так і не зміг з'ясувати, в чому саме це полягало, хоча було незаперечним.
Протягом дня добре все зваживши, я вирішив, що про Компесона йому не треба й згадувати. Бо ж через ворожість до нього він може кинутись на розшуки його і тим самим накличе лихо на самого себе. Отож, коли ми всі втрьох сіли біля вогню, я найперше спитав, чи покладається він на думку Вемміка та на джерела інформації, з яких той виходить.
— Та вже ж, мій хлопче,— відповів він, повагом хитаючи головою.— Джеггерс такий, що знає.
— В такому разі,— сказав я,— послухайте, яку пересторогу дав мені Веммік і що він мені порадив.
Після цього я по змозі точніше переповів йому те, що довідався від Вемміка — за винятком згаданої вище деталі. Що у Ньюгейтській в'язниці хтось (охоронець чи в'язень — я не знаю) пронюхав про його повернення, і що за моїм помешканням стежать; що Веммік радить йому на якийсь час "залягти в укритті", а мені з ним поки що не зустрічатися; і що саме Веммік думає стосовно його від'їзду за кордон. Я, звичайно, додав, що, коли надійде ця година, я поїду разом з ним або зразу ж услід, як буде безпечніш з погляду Вемміка. Про те що робити далі, я не згадував, бо таки нічого певного й не міг сказати, тим більше тепер, коли він так злагіднів і опинився в такій небезпеці заради мене. Що ж до того, щоб змінити мій спосіб життя й збільшити видатки, то нехай він сам скаже, чи не було б це смішно, коли не гірше, в нашій теперішній ситуації?
Він не міг цього заперечити і взагалі повівся цілком розважливо. Він визнав, що, повертаючись до Англії, ризикував,— це було ясно з самого початку. І тепер він не зробить нічого, що ускладнило б його становище, а коли є такі добрі помічники, йому й боятися, власне, нічого.
Герберт, який досі в задумі дивився на вогонь, сказав, що Веммікова пропозиція викликала у нього одну цікаву, думку.