Я сів на призначеного для клієнтів стільця, який стояв сидінням до господаревого, і відчув усю гнітючість цієї кімнати. Я пригадав, що й клерк, як і його патрон, мав такий вигляд, немов він про кожного знає, які у кого приховані вади. Мене цікавило, звідки всі ці дивні речі й як вони тут опинились. Мене цікавило, чи дві розбухлі личини — не рідня містера Джеггерса, і якщо лиха доля судила йому мати таких відворотних родичів, чому він тримає їх на цих запорошених, полицях на поталу кіптяві й мухам, а не забере до себе додому. Звичайно, я ще не знав, що таке літній день у Лондоні, і, можливо, на моєму настрої прикро позначились задушне повітря, пилюка й сажа, які густим шаром лежали на всьому навколо. Коротше кажучи, я ще посидів трохи в тісному кабінеті містера Джеггерса, а потім, відчуваючи, що далі вже несила перебувати в товаристві тих потвор на полиці, підвівся й вийшов.
Коли я сказав клеркові, що хочу трохи прогулятися, він порадив пройти за ріг, до Смітфілду.11 Отак я опинився на Смітфілді, і цей гидомирний ринок мало не обліпив мене всього брудом, жиром, кров'ю й пінявою. Кинувшись навтіки, я завернув на якусь вулицю, де побачив величезну чорну баню собору святого Павла, що виступала з-поза понурої кам'яної будівлі; котрийсь перехожий назвав її Ньюгейтською в'язницею. Уздовж муру в'язниці бруківку притрусили соломою, щоб притишити стукіт підвід; і з цієї обставини, а також з того, що тут повсюди юрмилися люди, від яких страшенно тхнуло горілкою та пивом, я зробив висновок, що засідає суд.
Поки я розглядався так, до мене присусідився якийсь надзвичайно брудний підпилий судовик, запитавши, чи не волів би я ввійти й послухати одну-дві справи, за пів-крони він забезпечить мені місце у першому ряду, звідки я зможу в усій красі побачити лорда верховного суддю у перуці й мантії — він розписав цю грізну персону, немов то була воскова фігура на ярмарковому балагані, а незабаром ще й знизив ціну за неї до вісімнадцяти пенсів. Коли я відхилив його пропозицію, пославшись на брак часу, він по доброті своїй запросив мене у двір і показав, де стоять шибениці і де людей прилюдно шмагають батогами, а потім провів до "дверей боржників", через які засуджених виводять на страту, і, щоб посилити мою зацікавленість цими страшними вратами, натякнув, що післязавтра рівно о восьмій ранку звідси виведуть чотирьох чоловік, після чого їх усіх і повісять рядком. Ці жахіття викликали у мене гидливість до Лондона, тим паче, що на власникові лорда верховного судді вся одежа (починаючи від капелюха й до черевиків, з носовою хустинкою включно) відгонила пліснявою, явно діставшись йому з других рук, тобто — як я собі взяв у голову — була придбана майже задарма у ката. За цих обставин я ще, гадаю, малим відбувся, коли здихався його за шилінг.
Заглянувши в контору й дізнавшись, що містер Джег-герс досі не з'явився, я вийшов знову. Цього разу я пройшовся по Літл-Брітен і завернув за огорожу церкви святого Варфоломея, де переконався, що не я один лекаю на містера Джеггерса. Там походжали двоє чоловік змовницького вигляду — вони зосереджено ступали поміж плитами й про щось розмовляли; один з них сказав другому, коли вони проминали мене: "Якщо тільки можливо, Джеггерс це зробить". У кутку стояв гурт з трьох чоловік та двох жінок — одна з них плакала, прикриваючи лице брудною хусткою, а друга, поправляючи хустку в себе на плечах, утішала її: "Та Джеггерс за нього, чого ж ти ще хочеш, Міліє?" Поки я прогулювався, за огорожею з'явився якийсь червоноокий коротун-єврейчик з другим таким самим єврейчиком, якого віл зараз же кудись послав, а сам тим часом, дуже збудливий вдачею, заходився в неспокої витанцьовувати джигу під ліхтарним стовпом, маячливо приспівуючи собі: "О Джеггерс, Джеггерс, Джеггерс! Хай всіх їх забере чортеггерс, аби мені був Джеггерс!" Ці свідчення популярності мого опікуна справили на мене велике враження, і він став здаватися ще цікавішим і загадковішим.
Нарешті, виглянувши з-за металевої хвіртки на Літл-Брітен, я побачив, що містер Джеггерс перетинає дорогу, прямуючи до мене. Ту ж хвилину й інші побачили його й кинулись йому навперейми. Містер Джеггерс мовчки поклав руку мені на плече й повів із собою, на ходу від-скіпуючись від своїх прохачів.
Першими були два змовники.
— Щодо вас, то я нічого не маю сказати,— кинув він їм, тицяючи в них пальцем.— Того, що я знаю, з мене досить. Чим скінчиться — бабця надвоє гадала. Я вам з самого початку казав. Ви заплатили Веммікові?
— Ми зібрали гроші сьогодні вранці, сер,— покірно пояснив один з чоловіків, поки другий силкувався що-небудь вичитати з Джеггерсового обличчя.
— Я не питаю вас, коли ви зібрали, чи де, чи взагалі зібрали. Веммік їх одержав?
— Так, сер,— в один голос відповіли обидва.
— Дуже добре, ви можете йти. Я зовсім не хочу нічого чути! — заявив містер Джеггерс, відмахуючись від них рукою.— Ще слово почую — і відмовлюся вести справу.
— Ми думали, містере Джеггерс…— почав один з чоловіків, стягуючи капелюха.
— Саме цього я й не велів вам робити,— сказав містер Джеггерс.— Ви думали! Я за вас думаю, і цього достатньо. Якщо ви мені будете потрібні, я знаю, де вас знайти. Мені не треба, щоб ви за мною бігали. Більше не хочу нічого й чути! Ні слова!
Двоє чоловіків подивились один на одного, коли містер Джеггерс отак відганяв їх помахом руки, і мовчки й покірно відстали.
— Ну, а ви? — сказав містер Джеггерс, раптом зупинившись і обернувшись до двох жінок у хустках, від яких непомітно відокремились троє чоловіків.— Це Емілія, чи не так?
— Так, містере Джеггерс.
— А ви не забули, що якби не я,— гостро кинув містер Джеггерс,— вас би не було тут і не могло бути?
— О так, сер! — вигукнули в один голос жінки.— Хай вас бог благословить, добродію, як таке забути!
— Тоді чого ж вас сюди принесло? — спитав містер Джеггерс.
— Але ж мій Білл, сер! — благально озвалась заплакана жінка.
— Послухайте, що я вам скажу,— промовив містер Джеггерс.— Затямте раз і назавжди! Якщо ви не знаєте, що ваш Білл у надійних руках, то я це знаю. А якщо ви будете ходити сюди й набридати з цим своїм Біллом, то я провчу й Білла, і вас: махну на нього рукою, і як буде, так і буде. Ви заплатили Веммікові?