І ця весна, яку Орчик жде чи не найбільше, теж настає. Ось ранок устав — після недавніх тьмяних та вологих днів — світлий, сонце сипле проміння густо й щедро, і в тому промінні все біле таке й щасливе. Село наче на світ щойно народилося, чорні садки — в легкій парі, і все тане. Дорога тане, поле тане, далеч... У білій сорочці день, наче на свято вирядився; дурне птаство лящить і не натішиться ясною годиною. Вітри заснули і сплять на хатніх причілках, у березі, в затінку лісу.
І де тільки та вода береться? Сніг нею підплив, на подвір'ї калюжа півнеба вбирає, а колії темні, зеленкуваті, з-під санних полозів водяні смуги наобіч лягають, а з-під машини летять бризки шумливі й швидкі. І по річці крижини пропливають, а на тих крижинах — чи сіна жмут, чи лозина, загублена кимось. Ходить над річкою старий учитель Булах Григорій Іванович, руки за спиною тримає, дивиться, думає. Ходить у березі й Орчик — так собі, теж дивиться, хоча ні про що особливе не думає. А тільки мріє: "Коли ж воно знову розіллється так, що затопить півсвіту? Що можна буде з батьком плисти в човні посеред ночі, а в руках ліхтар тримати?"
Повінь! Річка набрякла водою, берегів не видно, наче й не було, а верболіз уже немов пливе по хвилях і з місця не зрушить. І раптом уся долина заблищала та заіскрилася, вкрившись водяною плівкою, що під сонцем схожа на розілляту ртуть. І коли дуне вітер, то дерева, нагинаючись, здаються живими, ось-ось рушать у путь; ось вітер зірве кущ і покотить його по гливих баранцях.
Якось Орчик прибігає додому захеканий, з затуманеними очима, з напіврозкритим ротом, і кричить з порога:
— Тату, бачив зайця, на колоді примостився, а колода крутиться під ним, крутиться!..
Так щовесни — йдуть вони до свого човна, одмикають і веслують до незатоплених горбочків та острівців. Ось перше сухе місце, начіплялось навколо кущів галуззя приплилого, сміття, бур'яну, проте не видно жодного зайця. Може, ген там, де пеньок високий чорніє? І під високим пеньком нічого. Зате скоро таки надибують зайця — бігає по мокрій латці землі, до якої вода ласочкою горнеться, ось-ось ізлиже, і вуха в нього так жалісливо стирчать, що в грудях хіба ж не ворухнеться щось гостре. Заєць хоче у воду скочити, весь він напружений, наполоханий, очі великі й опуклі... Батько бере його обома руками, заєць здригається, вигляд у нього заляканий і безпорадний... А Орчикові чомусь зовсім не шкода зайця, навіть весело. Дивиться на вуханя, погляд збуджений і навіть щасливий, торкнутися хоче, проте батько відводить його руку й ховає зайця в мішок. Заєць боїться мішка, весь стає кістляво-колючий, але вже пірнув, там уже не видно.
Скільки води! Верби з повені ростуть, ген скипає хвилька біля копиці сіна, яку чомусь не встигли забрати. Орчик заглиблює весло — хоч і не глибоко, та й не мілко. І, здається, з-під самої води травою торішньою пахне, ще не зовсім зогнилою, а кора дерев набряклою зеленавістю гірчить, свіжою такою, провесінньою.
А ген двоє зайців! Нашорошили вуха — схожі на два вухаті пеньочки. І такі вони насторожені та безпорадні, так вони вражені отим несподіваним багатоводдям, що підступно облягло їх зокруж, що загнало на крихітний острівець, котрий, либонь, теж скоро потоне. Ось вони в різні боки скочили, знову завмерли, знову скочили... Одне гостре' вухо гойднулося, друге. Ще скочили. Зійшлися...
Повінь уже не перший день, то вони, певне, й голодні. А від страху стали довірливі, начебто й зовсім не бояться човна і їх у човні не бояться. Облізлі, хутро на них вилиняло, а свіже не наросло... Якось наче аж на зайців не схожі. Батько ступає на острівець, зайці пробують тікати, товчуться навколо батька, а він їх ловить — і вже в мішку.
Орчик сміється чомусь, від збудження, мабуть. Спробуй такого зайця зловити в полі! Він як дремене, то наче й не було його. Трапляється, ідеш, нічого не підозрюючи, аж раптом — за два кроки! — вродиться заєць, щойно зі сну, дивиться без ляку, а ти на нього дивишся вражено, здається, простягнеш руку — і вже зловив його! Та поки ти стояв ошелешений, заєць уже отямився, вже він ген-ген стриже, наче й не клякнув од страху перед тобою ось тут!
Посеред затопленої долини, в чагарниках, здибаються вони зі старим учителем Булахом Григорієм Івановичем. Учитель гребе на якомусь чорно-фіолетовому човні; на ньому блискучий дощовик, високі гумові чоботи.
— А я нічого не надибав,— скаржиться вчитель.— Теж хотів би врятувати, хоч би одного, та все не можу знайти. Як вам тільки вдається?
— Та як...— відповідає батько.— Пливу, а вони сидять.
— А для мене чомусь не сидять,— скаржиться Григорій Іванович.
— А то вже як для кого...
Та й — у різні боки. Старий учитель до підмитої копички сіна попрямував, а вони — до поля ближче, туди, де рядочок верб сивіє. Іноді човен шурхотить по дну; іноді батько навіть у воду стає, так мілко, й підпихає човна вперед. А поміж вербами, де й калинових кущів темніє кількоро, і грушка якась дика, і терен,— надибують дядька Саву. Теж у човні, веселоокий, вид його пашить здоров'ям.
— Ловите? — оддалік кричить Сава.
— Та ловлю,— підпливаючи, відказує батько.
— І що? Фіть — виграв, фіть — програв? — питає Сава й регоче.
— Булаха здибав, то він і не бачив нічого...
— А-а, той і не побачить нічого! — І каже гордо: — А я тих зайців стільки бачив!
— Де ж вони? — дивиться батько по його човну.
— Не беру! — безпечно відповідає дядько Сава.— Що мені з них? А нічого! Отам,— показує веслом,— назбираєте, як грибів...
— Чого ж ви повінь цю толочите? — дивується батько.
— Хе-хе! — підморгує веселоокий Сава.— Якби не було потреби, то й не толочив би!.. Зайці тепер які? Кістляве, голодне, дивитись на нього не хочеться. Хіба на ньому шкурка? Тьху!.. Здохлятина, а не шкурка! — Він ледь-л.едь піднімає над човном великий мішок, у якому ворушиться щось живе.— Ось що маю! Лисицю!.. Хвіст у неї пишний! Ха-ха!..
— Та який там у неї хвіст... Теж облізлий...
— Зате лисиця! Може, козеня яке дике зловлю... Торік кількоро тут попалось...
— А лисицю... випустите?
— Хто ж лисицю випускає? Це хижак! — щиро дивується дядько Сава.— Як же це? Ви зайців урятуєте, а я лисицю? Навіщо ж тоді зайців рятувати, коли я лисицю випущу? Е-е, ні, якщо вона в моїх руках, то вже в моїх!.. Якби ще козенят побачити! Не здибались вам?