І справді, безладдя поменшало, більше ніхто ні в чому не сумнівався. І південці, й північні працювали однаково самовіддано, а також католики з протестантами й іудеї з православними. Багато хто з жінок молився Богові, аби він продовжив літа великому Розпорядникові, оберіг його від зуроків, хвороб і смерті. Бо коли б він, не дай Боже, помер, то хто б тоді завершив будівництво великої Вежі?
Звісно, у тому будівництві було багато труднощів і проблем, але народ вірив і терпів — такий уже був порядок. Газети регулярно публікували зведення про темпи підвищення Вежі — за день, за тиждень, за місяць і за рік. Велика Вежа робилася все більшою і більшою. Її округлі кам'яні боки без вікон і бійниць виглядали циклопічно, і в гарну погоду будівництво вже було видно з усіх кінців країни. На стінах вивішувалися портрети передовиків будівництва, а вище за всіх — найбільший портрет головного Розпорядника в генеральському мундирі, ще й з нагородами на грудях, плечах і животі.
Настав час, коли верхівка Вежі сховалась у хмарах, але будівництво все тривало. Газети й різноманітні агітатори пояснювали, що Вежа вже перевершує своєю висотою найвищі будівлі світу. На плакатах малювали велику Вежу й куди менші інші відомі споруди: Ейфелеву в Парижі, американську статую
Свободи, нью-йоркські хмарочоси. І це сповнювало серця людей гордістю — за країну й за коханого Розпорядника. Говорили, що Вежа — це прорив у космос, за межі земної стратосфери, проникнення у таємниці всесвіту, щоб поглядіти: а що там? Чи існує Бог?
Щороку люди з усе більшим нетерпінням чекали остаточного результату, бо ж їхнє терпіння й витривалість не були безмежними. Головною проблемою на той час зробився звичайний людський шлунок, бо він потребував не Вежі, а їжі. А тим часом виробництво продуктів повністю припинилося. Будівництво потребувало все більше й більше землі, поля скрізь були розкопані на кар'єри, у яких добували пісок, глину, каміння — усе для будівництва. Також весь транспорт працював на Вежу, бензину постійно не вистачало. Розпорядник уже розстріляв групу саботажників, які порушили мовний указ і вжили заперечні сполучники. Люди тоді зрозуміли, як мудро свого часу було проведено мовну реформу й заборонено ті сполучники, інакше біди було б не уникнути.
Але біда все ж таки трапилася: від землетрусу чи іще від якої притичини Вежа одного разу обвалилася.
Це було велике нещастя. Задзвонили ратушеві й церковні дзвони, у паніці бігали люди, голосили жінки. Та здавна відомо: біда сама не ходить. За однією прийшла інша: раптово помер Великий, Геніальний Головний Розпорядник. Народ був охоплений жахом, на зміну якому прийшло оторопіння __ й відчай. На непоспішний, грандіозно організований похорон зійшлися тисячі людей, і всі лізли зиркнути востаннє на небіжчика. У триденній штовханині одна половина людей затоптала другу. Але все це вже не було важливо — важливішою залишалася проблема Вежі. Як її відновити? На всенародних зборах, скликаних після катастрофи, виступив один худорлявий, сухотного вигляду клерк, який сказав: а навіщо її відновлювати? Навіщо нам та Вежа взагалі? Той виступ сухотного взагалі був жахливою дурницею і нахабством — як це навіщо? Як же без Вежі? Клерка хотіли прибити, та хтось за нього заступився. Тоді проти заступника виступив керівник Вільного союзу прихильників Вежі, а проти того керівника — керівник іще вільнішої Корпорації руйнівників Вежі. Розпочалась затята боротьба. У деяких газетах були вміщені статті проти тих і тих, тож стало зрозуміло, що суспільство знову розкололося, розпочалась боротьба усіх з усіма. Недавнього порядку як і не було. Доки по країні йшли мітинги, її поля заростали бур'яном. Вежа стояла покинута, обростала кропивою і диким терням.
Якогось разу на міському мітингу з'явився особливо полум'яний промовець, який доводив, що порядку в країні не буде, аж доки люди не зруйнують Вежу. Він проклинав ту божевільну Вежу, через яку трапились усі нещастя людські, і закликав усіх негайно йти її руйнувати. Взагалі-то, з ним усі погоджувались, але до Вежі ніхто бігти не поспішав, попередній запал кудись зник. Люди чи то подурнішали, чи навпаки — порозумнішали. А може, залишилися такими, як і були, от тільки робити вже нічого не хотіли.
Через день кілька ініціаторів руйнування все ж таки зробили спробу мобілізувати певну кількість добровольців і привести їх до Вежі. Але тоді ж з'ясувалося, що руйнувати не набагато легше, аніж будувати. Бетон був такий міцний, що його не брали відбійні молотки, компресори щоразу псувалися. Каміння неможливо було видерти з муру. Спробували були підірвати, та не знайшлося стільки вибухівки, щоб зворухнути мур. Але від спроби підриву повибивало вікна та позносило дахи у поближніх будинках.
На черговому мітингу в місті промовець із чорними вусиками сказав, що руйнувати Вежу неправильно, що це вандалізм. Треба продовжити справу великого Розпорядника — добудувати Вежу й зажити нарешті як люди. Звичайно, зажити як люди хотілось усім, але добудовувати Вежу... У людей уже зникла охота будь-що будувати взагалі, так набудувалися за попередні роки. Знову ж таки — а раптом завалиться? Ні, не завалиться, стверджували філософи з Вільного союзу прихильників Вежі, якщо тільки у підмурівок закласти правильну ідею. Але народ уже не хотів ніякої ідеї — від тих ідей занадто бурчало в животі. Так що ж усе-таки робити, думали люди й не могли нічого придумати. Тоді десь за рік чи більше з'явилася нова думка: якщо вежу неможливо ні зруйнувати, ні добудувати, то треба її продати. Знайти десь за кордоном якогось покупця і продати к чортовій матері, щоб нарешті позбутися клопоту. Але тут піднялися патріоти і сказали, що продавати Вежу, збудовану народними руками на народній землі вони не дозволять нікому. Нехай вона краще провалиться крізь землю.
Так люди нічого й не вирішили. Вежа-уламок стоїть і досі як свідок тих давніх, комусь і милих часів, коли панувало піднесення й порядок.