Кошовий зняв шапку і вклонився на усі чотири сторони, а ціла громада привітала його в один голос:
— Здоровий будь, кошовий батьку, дай, Боже, добрий час!
— Здорові і ви будьте, панове товариство, і гаразд вам усім.
Відтак підніс булаву вгору і всі затихли, наче б маком посіяв. Кошовий говорив голосно:
— Славне лицарство запорозьке, панове отамани і усі товариші! Прийшла на нас важка хвиля. Наші товариші з микитинської паланки скаржаться, що татарва велику шкоду їм робить. Татари не то щоб напасти загоном, вони малими ватагами підкрадаються, грабують коней і товар, а частенько у білий день, коли козаки у полі, забігають у села, хапають жінок та дітей і вивозять у свою бісурменську неволю. Люди, замість робити коло хліба, мусять збройно день і ніч сторожити свого добра, наче б у вог іне время. Наші брати скаржаться перед нами, що коли за ними не постоїмо, то прийдеться кидати все і тікати хоч би під ляцьку кормигу. Тому то, ми старшина, загадали скликати вас усіх, панове товариство, та послухати розумних голів, що нам робити? Чи лишити наших братів на поталу поганцям, та сидіти тихо за нашими безпечними валами і спокійно жувати галушки, чи вийти нам з безпечного місця та провчити бісурменську віру, щоб нас пам'ятали та не чіпали нашого брата. Як ви гадаєте?
— Гріх би нам дати знущатися над братом! — крикнув хтось з гурту.
— Стійте, товариші! Прохор Чабан хоче говорити!
— Хай говорить, підведіть його.
На підвищення ступив старий сивий дід. Се був високий, плечистий дідуган, з довгими, мов мітли, вусами, білими, як молоко. У нього тряслась від старості голова. Його вважали найстаршим дідом у Січі і дуже його поважали. Вийшовши на підвищення, він зняв шапку і поклонився раді своєю лисою головою:
— Здорові були, мої діти! — гукнув так, наче б з мушкету випалив.— Якби ми не пішли на татарина хоч би у сам Бахчисарай та не провчили поганця, то хай уся Січ у землю западеться, хай пропаде, загине усе козацтво зі своєю славою! І так треба нам благати прощення у милосердного Бога, що так довго ми ждемо, не знати чого, що так довго залежались, а не зараз за першою жалобою Микитинців не пішли пригадати татаринові, що ми пани на своїй землі. За моїх молодих літ не було одного року, щоб ватага запорожців не вскочила у Крим та не пригадала орді, що ми живемо ще. І тому то орда оминала наші села, як йшла на Волинь, на Поділля, у Польщу, а нашого брата не чіпала. Чого тут довго радити? Або у похід на ворога хрещеного миру, або пропадайте всі!
— Добре говорить дід! — кричали козаки.— У Крим підемо та навчимо їх!
Кошовий підніс угору булаву і сказав:
— Ви порадите, і тому приказали ми, щоб ладитись у похід. Тепер правда, не надто відповідна пора, бо треба хліб з поля збирати, але довше відклацат і годі. Ми й про те міркували, що усі не можемо йти, і тому запросили до помочі наших побратимів з-над Дону. Ось саме прийшли до нас післанці з вісткою, що два полки донців дожидає нас біля Кінських вод. Через те я думаю, щоб і наших пішло не більше тисячі. Значить, що усі сімейні товариші остануть дома.
— Дайте й мені сказати слово,— говорив запорожець Грицько Дотепа, підносячи шапку вгору.
— Коли б пішло лише дві тисячі разом з донцями, то мало. То так, якби один чоловік пішов стадо куропаток руками ловити. Вважайте, що то не город здобувати, загнавши ворога в один кут, а то ми йдемо воювати в степу, де такий ворог як татарин, знає куди утікати. По друге: нас повинно бути утроє стільки, що донців, бо як нас буде порівну, тоді настане суперечка, кому ватажкувати. Поправді повинно би бути двох отаманів, а се чорта варто, бо де дві господині, там хата неметена. До того треба одної голови, одної сильної руки, щоб добре держала поводи в руці. Нераз йшли ми з гетьманцями, а не було згоди, а що ж тепер, коли йдемо поруч з народом іншої, не нашої породи. Не перечу, що донці лицарі добрі, але краще буде, коли вони підуть під нашою рукою, а не ми під їхньою.
— Правду каже! — гукали козаки.
— Хай буде по-вашому,— говорив кошовий,— пі шлемо три тисячі наших. У нас і припас на те є. А тепер діло у тім, кого вибрати наказним? Бо коли не йдемо цілим кошем, то генеральна старшина повинна остатися дома.
— Хай буде так,— говорив Дотепа,— ти, батьку кошовий, веди козацтво у похід. У поході такім треба ватажка поважного, а вже як будеш нашим отаманувати, то й донці присмирніють. Ми краще виберімо наказного на Січі.
— Згода! Веди батьку, сам!
— Добре, панове товариство, я вас поведу хоч би на сам край Криму, та наказного для Січі нема що вибирати, бо по-нашому прадідному звичаю, найближчою старшиною до кошового є пан суддя генеральний, і він мене тут заступить.
— Добре, ти, батьку, веди, а тут хай пан генеральний суддя порядкує.
— Спасибі, панове товариство, що так гарно діло поладнали. Тепер, коли рада скінчена, розходьте-ся на своє місце, бо завтра рано рушаємо. Поставимось на лівім березі Дніпра, зараз напротив Січі. Ти, пане обозний, наглядай за порядком при переправі та у таборі.— Кошовий зійшов з підвищення. Народ наново загомонів, захвилювався і став розходитися до своїх куренів.
Кошовий прикликав Касяна і післав його з десятком козаків до донців завести їм розпорядок, куди їм рушати.
Касян, як вийшов від кошового, попрямував зараз до хлоп'ячого куреня. Йому хотілось побачити і розпрощатися з Івасем. Івася викликали надвір, а за ним вийшов і Андрій. Касян каже:
— Я зараз виїжджаю, та коли верну, то хіба аж по поході, якщо не загину. Слухай мене, люба дитино. Тебе я полюбив, як рідного. Як дізнаєшся, що я пропав, так помолись за мою грішну душу, спом'яни мене так щиро, як щиро я люблю тебе... Здоровий будь, рости великий, добрим козаком будь, хай тебе Бог стереже та у своїй опіці держить. А ось тобі хрестик від дядька Касяна на спомин. Прощай, синку любий,— Касян обняв хлопця, цілував та гладив твердою рукою його чорні кучері.— Любіться хлопці, як побратими, з вас люди вийдуть на славу.— Касян поцілував Андрія теж. Андрій помітив, що в оці Касяна блиснула сльоза. Касян відійшов швидко не оглядаючись. Оба хлопці стояли мовчки.
— Який він добрий! — говорив Андрій.