— Чого поставали? Живого беріть! — гукав старший.
І знову розпочався напад десяти на одного. Козак відбивався поволі, щоб трохи заощадити свої сили. А гайдуки обсіли козака, мов ті собаки дикого кабана, якого не можуть рушити з місця. Вони чатують, гавкають, прискакують з боків, інколи шарпнуть, поки дик не зачепить котрого своїм гострим клом і не скалічить, а тоді всі відскакують, скавулять і люто гавкають.
І так тривало довго.
Козак стояв зі своєю окривавленою шаблею і зорив пильно на усі боки, кого б зачепити. Знов на нього накинулись, знов настала метушня. Та сталося щось несподіване. Кілька гайдуків обійшли дзвінницю з другого боку, закрались в середину, підперли стіну, за котрою стояв козак і вивернули її. Вона, падаючи, впала на запорожця і привалила його до землі. На поваленій стіні лежали три здоровенні гайдуки. Козак піднісся спиною вгору, дошки порозлітались, гайдуки розкотились по землі, а козак підвівся окривавлений на лиці. Та заки міг станути до оборони, кілька рук простяглось до нього.
Хапали його за руки, за одежу, за волосся.
У того козака була медвежа сила. Він розкидав гайдуками, мов снопами. Оборонявся кулаками, ногами відбивавсь... Та, коли правда, що гуси вола переможуть, так перемогли і його гайдуки. їм повелося зв'язати йому мотузом ноги і він впав на землю. Тоді кинулись на його і зв'язали грубими посторонками. Розмотали йому відтак ноги і підвели.
— Маємо тебе, гільтаю,— сичав старший від гайдуків.— Ти ще не знаєш, що ти в руках вірних слуг князя Яреми Вишневецького.
Старший був такий безпечний тепер, що аж близько до козака підступив і хотів його вдарити в лице. Тепер йому вже нічого не зробить. Та в ту мить козак ухилив голову, а коліном так штовхнув його під груди, що вбив на смерть... Гайдуки аж оторопіли і кинулись старшого рятувати. З того скористав козак. Він так напружив руки, що посторонки порвались, мов нитки. Козак повалив п'ястуком найближчого гайдука і став шукати за шаблею. Та шабля лежала десь під дошками. Тоді оп'ять на його кинулись, повалили на землю і наново зв'язали.
Із замку наспіла підмога. Побачивши, що сталося, побачивши стільки трупів і ранених, були б порвали козака на куски, коли б не те, що тепер і пан каштелян приказав гостро через посильного узяти його живого.
Рушили тепер усі до замку. Гайдуки обступили довкруги козака, якого вели на мотузі, мов ведмедя. Вони посміхались над ним, лаяли, відгрожувались та жаден не посмів приступити до нього ближче. Козак ішов гордо з піднесеною головою.
— Підеш, злодію, високо, ясний князь покаже тобі далеку околицю, коли на палю застромлять, тоді знатимеш, по чому локоть...
А козак ні пари з уст. Подивиться лише на того, що його лає, таким оком, такою погордою і завзяттям, що у того аж кров стигне. У замку вже знали, що сталося. Усі заворушились. На подвір'ї стояли всі двораки. Вони вижидали, коли приведуть харциза. Такого зухвальства в оселях ясного князя ще не було ніколи. У білий день напасти на княжого орендаря, стільки вірних гайдуків побити!
— Яку кару йому призначимо? — питали каштеляна...
— Не моє діло. За тиждень приїде сюди ясний князь, то хай він присудить. До сеї пори ми його задержимо. Ви знаєте, що князь таке любить і ніхто з нас такої смерті не видумає, як він... Харциза тим часом замкнемо на вежі, там буде найбезпечніше. З льоху може випорпатись попід землю. Ті шельми мають способи, наче б з чортом покумалися. А там високо, то не втече...
Усю розмову зачув Івась. Щоб не зрадитись з тим, що в його душі діялось, він пішов у середину і тут с криве я за вікном так, що бачив усе,-а його ніхто не помітив...
— Багато поранених? — питав каштелян гайдука.
— Здається, кожному досталось, шість неживих.
— Ах драби, старшого зараз під киї узяти, шельма тільки народу збавив.
— Старший теж неживий. Харциз як його копнув під груди, так і згинув на місці.
— То якась дужа бестія. Тим більше не будемо карати, хай підожде на князя.
— Таке зухвальство,— говорив якийсь дворак,— —орендаря вбив першого...
— Чорт бери жида, вони ніколи не переведуться. Орендарів зголоситься десять на місце одного. Мені людей шкода.
Усе те чув Івась. Тим часом перед замковим валом почувся гамір. Отеє вели пійманого запорожця. Івась виглянув через вікно у ту саму хвилю, як цілий гурт переходив ворота. Гайдуки трохи розхилились, і Івась помітив лице козака.
— Таж це — Касян! — вирвавсь Івасеві оклик, якого він сам налякавсь. Він оглянувся кругом себе. В кімнаті не було нікого і ніхто оклику не чув. Уся двірня звернула свої очі на злочинця. Його привели перед лице каштеляна.
— Як тебе звуть? — гукнув каштелян грізно.
— Зви мене як хочеш, у мене ймен до ката,— відповів з гордою усмішкою Касян.
— Звідкіля ти?
— Зі світу...
— За чим ти сюди прийшов?
— Це вже моє діло, за чим я сюди попався.
— Чом ти жида вбив?
— Жаль тобі за ним? Пусти мене, я тобі цілий віз привезу, та ще й побожуся, що додержу слова...
— Ти, падло хамське, не жартуй, а відповідай, що тебе питають. Ти знаєш, що тебе жде?
— Знаю, хоч би й зараз, я готовий...
— Тверда шельма, зухвала, варто б його дати катові, щоб його у свої руки взяв,— говорив один дворак...
— Не можна, полишім князеві. Та шельма мені подобається...
— Слухай, нещасний, розкажи мені по правді, за чим ти тут прийшов, чи мав яких спільників в селі, визнай щиру правду, тобі легше буде...
— Ото ти вигадав! Мав би я де спільників шукати та між тими вівцями? Я за ними обстав, жида заголом-шив, на мене ідуть озброєні гайдуки, а ті барани в розтіч. Коли б у мене під рукою зо два десятки товаришів із Запоріжжя, вони б усіх твоїх ледачих гайдуків перебили та ще й того дрантивого замку добули.
— Поведіть його на вежу в гору, закуйте добре в кайдани і замкніть. Хай почекає до приїзду князя. Дайте йому їсти...
"Щоби я мав головою наложити, щоб мене на вогню живого спалили, я його мушу освободити",— постановив собі Івась в душі у ту хвилю, як Касяна вели на вежу.
XI.
Замок у Гаврилівні був такий самий, як усі тогочасні панські замки. То був четверокутник окопаний глибоким ровом, у якім стояла вода. На високому валу стояв дубовий палісадник. У нім були діри для рушниць. Була одна дубова кована брама над мостом, який можна було стягнути вгору під браму. Над брамою стояла дерев'яна вежа. У ній мешкала сторожа замкова і стояла одна гармата. Попід валами були замкові будинки на збрую, припаси воєнні та харчі. Посередині двору стояв головний будинок. Усе те було з грубих дубових бервен. Будинок сей припирав одним боком до валу і тут стояла висока, в чотири кути вежа, теж дерев'яна.