— Дядьку, чи далеко нам ще до води буде, мені страх пити хочеться...
— Нам усім хочеться. Дивись на коней, як похнюпили свої голови, аж постогнують... Привикай, серце моє, до степу, се козацький брат. Він щиро приголубить, заховає перед ворогом, а то й погодує...
Сонце страшно пражило. Ні легесенького вітерця, ні одної хмарки. Повітря ставало гаряче, що нічим було дихати. Здавалося, що сонце живу кров із тіла ссе. Коні попріли і не в силі були відігнатися від комашні, яка кружляла довкруги цілим роєм. Івась дуже терпів. Він так знемігся, що не мав сили сидіти на коні.
Касян боявся, що хлопець впаде і тому їхав близько нього та придержував під руку. Високо над їх головами показався орел. В степу стояла висока трава, так що коней закривала зовсім. Було тихо. Деколи вискочить з-під кінських ніг сполошений заяць або дика коза, іноді схопиться стадо куропаток або перепілок. Вони втікали якийсь час, поки знов не засіли в високій траві. Сонце хилилося вже до заходу, а Касян ще не міг зміркувати, де вони саме. їхали на полуднє. Касян надіявся, що вечером доїдуть до якої ріки, а тоді вони спасенні. Задля великої спраги їм не хотілося їсти.
Аж відразу коні наче б зі сну прокинулись. Вони підвели голови вгору, втягали широко ніздрями повітря, а далі зірвались самі від себе до бігу. Касян вмить пересадив Івася на свого коня наперед себе.
— Чого вони дядьку так злякались?
— Вони не злякались, а зраділи. Десь далеко відсіля почули воду і тому так поспішають. Держись, хлопче, цупко мене за шию.
Коні рвали щосили. Івасів буланий, не маючи жодного тягару на собі, випередив карого і гнав навпростець, задерши хвіст угору.
Карий іржав захриплим голосом і гнав за ним.
— Як воно коні почують воду, а чоловік ні?
— Так їм вже Господь дав. Чоловікові дав мову, якої тварина не має, а за те у звірят таке чуття, якого не має людина... Та он буланий зупинився, либонь знайшов якийсь потічок.
І справді, заки до буланого приблизились, почули й самі водні випари в повітрі, а згодом побачили широку ріку, вкриту по краях густим зеленим очеретом.
— Це Дніпро, дядьку?
— Ні, синку, се Самара, теж козацька ріка. Вона в Дніпро вливається. Та воно добре, що хоч одного знакомил стрінув і тепер вже знаю, куди завернути.
Тим часом буланий стояв чотирма ногами у воді. Він підносив вгору голову і пережовував воду, яка йому з-поміж зубів витікала. Оглянувся за вороним, що заодно іржав, наче б хотів йому сказати: "Бачиш, братику, який я щасливий, я вже напився, а ти ще терпиш спрагу..." Тепер і вороний кинувся прожогом у воду та став жадно пити, що ніяк було відірватися. Касян зліз з коня у воду, набрав в пригорщі і подав хлопцеви. Тоді вже і сам напився. Вода була тепла і не вгамувала спраги.
— Ліпше тиць, як нич,— говорив Касян.— Ми тут десь джерельця пошукаємо, то й студеної води нап'ємося, а поки те, щоб лиш не всмажитись на сонці.
Касян вигнав коней з води. Опісля розвів огонь, повісив на коликах казанок і став варити воду. До неї всипав пшоняної каші, а відтак помастив салом.
— Ну, козаче, сідай вечеряти, десь тут у мене є зайва ложка. Та тям, небоже, що на Січі мусиш собі зорудувати сяку-таку ложку, а то їсти не будеш. Такий то козацький звичай, що кожен свою ложку має і заодно при собі носить. Одно ми забули: треба було татарина обібрати. Воно якийсь голодранець, конокрад, не багато з такої добичі поживишся, та все ж воно кожух би тобі став у пригоді, бо в степу по ночах і зимно буває. Та якось ми порадимо.
Касян наносив сухого бадилля і зложив біля вогнища. Нарвав сухої трави і постелив. Потому повбивав у землю кілки і припняв коней.
Івась поклався на лежанці. Його вкрив Касян кобеняком. Хлопцеві зразу крутилась голова, у вухах шуміло, він помалу тратив пам'ять, поки не заснув твердим сном.
А Касян лежав горілиць на траві та покурював люльку. Стало смеркати. Коні хрупали траву. В степу вигукувала степова нічна птиця. Десь далеко крюкав журавель, передражнювалася перепелка з деркачем...
II.
Як Івась прокинувся зі сну, Касян уже розвів огонь, вмився, відмовив молитву і порався коло казана. Хлопець устав відразу на ноги і став розглядатися довкруги.
— Добрий день, тобі дядьку! — говорив до Касяна.
— Здоров, козаче, виспався гаразд? Не приснився тобі поганий татарин?
— Мені нічого не снилося.
— То й гарно. Тепер, синку, перш усього молитва. Починай днину з Богом, а добре тобі буде. Відтак викупайся у ріці, напій коней, а тоді сідай снідати.
Івась послухав, а Касян став півголосом співати: "да воскреснет Бог..."
Касян зварив кулішу, примащеного салом.
— А коли, дядьку, на Січ наспіємо?
— Коли Бог дасть. Як не трапиться яка пригода, то підвечір повинні б ми бути дома.
— А яка ж пригода може трапитись?
— Ех, ти дітваку! Хіба не знаєш, що під боком татари кочують та чабанують? Треба добре вважати, аби на них не наткнутися. Ну, чого ж ти налякавсь? Се ж козакові звичайна річ. Привикати й тобі до сього, та замість лякатися, треба берегти себе та на Бога уповати.
— Я не лякаюсь, та би радий Січ побачити.
— Як Бог поможе, то й побачиш, а коли ні, так хоч роби що хочеш, а не побачиш. У всім воля божа, себто провидіння господнє...
— А чи відшукаю я мого брата на Січі?
— Коли він живий, то певно відшукаєш. Козак не голка, а й голку можна знайти, коли під сонце за нею дивишся... Нам треба спішитися. Сьогодні хоч води матимемо доволі, а як до Дніпра доберемось, тоді ми і дома будемо.
Зараз по сніданню посідлали коней. Сонця ще не було видно, по степу повівав легенький вітерець. Тепер їхали на полудневий захід. Видно було, що Касян попав на свій шлях, бо не оглядався по сторонам. Частенько приходилося переїздити через воду, виминати невеличкі озерця. Касян убив з рушниці дику козу, з якої мали ситий обід.
По обіді Касян каже:
— Ти минулої ночі не чув нічого?
— Нічогісінько, я спав, мов камінь.
— Ми гостя мали на своїм нічлігу... вовк до коней підбирався...
— А ти дядьку встрілив?
— Не треба було, шкода олова. Я держав рушницю напоготівлі та обійшлось. Дивлюсь я, трава колихається, коні форкають, а з-поміж очерету вовк світить очима та до коней підкрадається. А коні наче б змовилися, зійшлись у купу та лиш розглядаються за вовком. Сердега думав, що з дурнем діло, підсувається щораз блище, а я дивлюсь, та лиш підсміхаюсь: підожди, голубе, буде тобі празник. Вовк підсувається, а кінь буцімто траву скубе, та поміж ноги назад дивиться. Вовк скочив, а мій вороний, як не вдре копитами в самий лоб. Вовк йно захарчав, як не кинеться навтікача!..