З сіна виповзла невелика лахмата постать. Не розбереш за темнотою… Одежинка довга, голос чисто тобі жіночий…
– Баба? – гукнув хорунжий.
– Го-го-го! Баба!.. – і козаки понахиляли свої ворки, муром смоляночорним оточили…
– Грицьку, подай-но світла швидше… Ану пильніше, хлопці, та світла в степ не випустіть…
Чиркнув бензиновий запальник.
Бурки ще щільніше стискаються. Блиснуло світло, і п’ять суворих, загорілих пик потягнулось наперед. Лице бліде, носик картопелькою, тремтять уста сині. На голові подобизна кепки. На гострих плечах лантух повис, ховаючи цілу хлоп’ячу постать геть з руками…
Хорунжий розпахнув бурку, взяв хлоп’я, огорнув його, всівся глибоко в сіно, посадивши малого собі на колінах.
– Дай-но котрий флягу, – звернувся до козаків.
Чотири руки з флягами потягнулися до хорунжого.
Хлопець хильнув самогону раз, другий… Оченят навіть не плющив.
– Ну, тепер їсти, що?
Понакривані дергами коні спокійно жували далі. Хлопець на руках хорунжого спав. Тягар голови росте, ніби у неї хто гарячої оливи підлива. Підгорнувши під себе ноги, накрившись з головами наквашеними бурками, всі віддались на ласку та неласку козачого ворога, сну.
Один вартовий, що покинув зрадливе тепле кубло в сіні, вертівся під гострими шарпками налягаючого степняка та чутко прислухався до тяжкої темноти.
– Братва! Ей, братва! Ану ворушись! Світає! – гукав вартовий.
Ранок. Злющий дощ ущух, зате вітер чортом дере. Зараз же хлопця згадали:
– Живий? Бач розігрівся… Спав добре?
– Спав, – промовив хлопець, розминаючи кулаками очі.
– Їсти не хоч?
Малий дещо відповідав, та не все. Довідались, що в селі большевики та що й звідти ж є хлопець. Але чого він тут сидить та чому не йде додому, не казав.
– Чому та чому? Не йду та й вже! А вам зась до того.
Козаки заґеґали.
– Слухай, – сказав хорунжий, – а з нами ти б не поїхав?
– Чому ні, – кивнув хлопець.
– Ну так драпайсь на коня… до мене! І підхопивши лівою рукою, майже вкинув його на сідло. За ним і собі махнув на коня. Козаки також всілись і рушили.
– Дорогу ти знаєш, малий? Ну то – гайда!
І в сірій ранковій імлі п’ять верхівців обережно та тихо, оминаючи село, від’їхало в безмежний простір степу.
* * *
Таким чином козача стежа хорунжого Дядюри придбала собі нового козака Пилипа, якому додали назву "з сіна".
"Пилип з сіна" швидко підправився; одягли його спочатку в що попало, в якісь підрізані штани, нап’яли на нього мундир з обтятими рукавами на посміховисько козачні, папаху, що проковтнула його по пояс. Але пізніше він уже гуляв собі, що тільки стій і дивися. Папаху заломить, цигарку в зуби, за плечима обрізанка бомбає, словом – картина.
– Покурюєш? А скільки тобі літ? – питає якийсь дядько.
– Стільки, скільки й зим. До твоїх зубів не заглядаю, так і мовчи.
– Ну й суворий же ти, бачу. Тебе б на большака от нацькувати. Перекоклошив би як стій…
– І піду! І гордо, під загальний регіт козачні, розкурюючи цигарку, відходив на сторону.
При козаках він поповнів, навчився чудесно лаятися, твердо та сміло у вічі кожному давитися… Ба, навіть коли у нього, як казали, обрік заграє, то й запорозького такого, під розтяжну гармонію, встругне, що тільки ахнеш з подиву. Але для цього мусить хтось йому чарку замовити. Інакше ні… Зате коли замовить хто, тоді гоголем підходить до прилавку. Прилавок високий по самий ніс, аж мусить голову задерти, та гукає:
– Вахмістерської там мені!
Але міру знав. І за свої ніколи не гуляв. Гроші збирав, де тільки міг, і складав. Усім відомо було, що за Пилипом гроші водяться, і з цього приводу також бували балачки:
– Пилипе, нащо тобі ті гроші? Женитись думаєш?
– Нащо? Ясно нащо. Хату свою відкупити маю.
– А де ж та твоя хата?
– Хм… Де? В селі. У Нестерівці.
– Нащо ж тобі її викупляти? Та ж батько має хату?
– Яке там має, коли й самого батька чорт має. Жид у нього виманив, бо батько був п’янюга, ну й продав. От, сукин син, "обдув". Здорово, сволоч, обдув. У батька хату видурив за п’ятдесят карбованців, що той під плотом витягнувся… Ну, думаю, гляди ти, ратице, порахуюся з тобою. А він, сволота, в комуністи перекинувся й давай в селі хозяйнувати. Убить його хотів, та не вдалося. Тому і в сіні опинився. Попадеться він ще в мої руки…
– Але гроші – нащо тобі?
– Тю, дурні… Та хату ж мушу відкупити, ні? Зберу от п’ятдесять карбованців, прийду в село, то перш за все хату відкуплю, а потім жида повішаю.
– Хо-хо-хо! Нащо ж тоді відкупляти?
– Нє, – каже Пилип, – я по-справедливому. Дудки. Купив він хату? Купив. Значить, гроші мушу повернути.
– Так ти, значить, за хату свою і воюєш?
– За хату. І знаю за що. А ви то от і не знаєте! Воюєте собі й воюєте. А за що, спитай його… Отак, аби воювати…
– Ех, козаки! – змінив він тон із сердитого на поблажливий. – Топчете ви чужі землі, а свою лишаєте ворогам топтати…
– Бач, зморщок. І сам, туди його, в мораль поліз. Пороху – йому понюхати та вичхатись.
– Гадаєш пороху злякаюсь? – зривається Пилип. – Краще, ніж ти, утну! Хм, пороху! Найшов чим налякати?.. Ох!
І дійсно, від цього часу Пилип знов почав налягати, щоб хорунжий Дядюра взяв його до бою. Він вже й обрізанку як слід припорядив, і коня знайшов, і сідати на нього способу дібрав. Не дістане ногою стремена, так він тобі за гриву, метнеться спочатку на шию, а там і на сідло. Всяде – що тобі приріс. А коничок хоч невеличкий, та жвавий. Як пригнеться Пилип до гриви, гикне, пришпарить нагаєм по боках, то тільки курява хуртовиною мчить за ним…
– Ну й смола ти, їй-Богу, – сердивсь Дядюра. Візьми! Але куди! Знаєш ти, впоперек твою, що значить бій? Та тебе злижуть там, як стій.
– Ого! Це ще побачимо, кого злижуть… А злижуть, значить злижуть, тільки візьміть.
Випадок поспішився сам допомогти йому. Ясний одлижаний день. Розкинувся по степу соняшний безвітряний. Видно, весна заграла. Вночі мороз та сонце здмухнуло його, пришпарило, підсипало огню й безжалісно лизало сніг. Злисів далекий степ. Ніби на білій пелені брудними латами латаний видавався.
– І чорт… Хто б міг чекати нападу такого ранку?
Село залізло під горбок над невеличкою без назви річкою… Там верболози… Гурточок худощавих верб, а впоперек, від церкви в пригорок, урізався ярок, що геть, верстов із п’ять на північ, простягнувся до сусіднього села.