ними, то піднімаючи по сто разів, то підкидаючи і ловлячи, мов
м'ячики, то жбурляючи через себе, то виважуючи навлежки. В селі
це називалося: нікуди дурну силу дівати.
Піп нудьгував без суперників, залізна гра не виходила йому з |
пам'яті, штанги гриміли об поміст йому в вухах, мов музика Бет-|
ховена, і Рекордя, рознюхавши про цю його душевну незлагоду, вже
давно задумав собі проверпути операцію під кодовим папменуван-|
ням: "Штанга". і
Тепер віз до отця Лавронтія чоловіка, що міг послужити гід-: ним суперником колишньому штангісту.
Поки тривали консультації в сільраді, Рекордя вже змотався до отця Лаврептія і вмовився, що той ждатиме їх коло "храму", хоч, щоправда, пе вдалося досягти домовленості щодо форми одягу. Рекордя наполягав на спортивній формі, піп затявся, що має конче бути в шатах, які прилпчествують його сану, тобто в рясі й з хрестом на грудях. Релігію можна зненавидіти вже через саму впертість її служителів. Рекордя плюнув і поїхав по своїх спортивних діячів.
Тепер привіз, стояв, грався ключиками, дивився па церемонію знайомства, або, як це називав Рекордя, знюхування.
Пшонь знай собі записував і стромляв свого вуса в усі шпарки.
— Це що — храм? А хто дозволив?
— Чадо моє,— з урочистим спокоєм прорік отець Лаврентій.— Храм є духовне зображення і художествепне украшення поколінь нипі і присно живущих. Що ти молсет протиставити сьому?
На виручку Пшопю прийшов, як більш едукований, Тавромахієнко.
— Грам — це зобор, глобці,— сказав він,— а зобор — це загальні збори. От ми вам і протиставили, батюжко. Так який у вас вопріс?
Отець Лаврентій мовчки пішов у свій храм і виніс звідти дві величезні чорпі гирі. Ніс їх поперед себе па долонях, мов дві грушки. Отут уже справді руки — як поги, як колоди, а груди — як мідний дзвіп, а живіт — як ночви. Поклав обережно гирі па травичку, ласкаво погладив їх, тоді погладив бороду.
— Ото,— сказав віп.
— Пропонуєте коппроптацію,— без пояснень зрозумів Тавромахієнко.— Так. А ваша власна вага?
— Сто п'ятдесят і два,— потупився баіюшка.
—' Друга важка. Страшне діло! Я — у напівважкій. Не зійшлися характерами.
Тавромахієнко рішуче попростував до "Москвича", вважаючи, що тут йому робити пічого, але дорогу йому заступив Рекордя, який не міг допустити, щоб його мрію поживитися біля попа отак враз затоптано.
— Кики-брики! — сплюнув він під ноги спортивному діячеві.— У нас так не роблять! Ви ж спец — придумайте що-небудь для попа!
Але отець Лаврсптій, злякавшись, що втрачає посланого богом ( а хто ж ще може посилати дарункп своїм служителям?) достойного суперника, вже впгадав сам, запропонувавши:
— Коли пе гирі, то, може, підніми мене, чадо. Я ляжу па землю, а ти спробуй відірвати мене.
— В цьому щось є,— зацікавився Тавромахієнко.— Правда ж, Пшопю, тут щось є?
— Повторіть, я запишу,— промурмотів той.
— Тільки не на землю,— роздумуючи, сказав Конон Оресто-і вич.— Бо за землю можна вхопитися, трава там якась, коріння, се, те, антеї всякі хапалися. Треба па аспальт.
— Можна й па асфальт,— згодпвся піп.
— Але, але,— Тавромахієнко ще й ще перемірював отця своїм розбійницьким поглядом,— туша у вас, отче, повинен сказати,— страшне діло! Тут уже не руками треба, а хіба що підйомним краном. Чом би вам пе позмагатися з крапом?
— Чоловіцько чоловіцького просить, чадо моє,— зітхнув отець Лаврентій.
Тавромахієнко поринув чи то у вагаппя, чи то в задуму, але Рекордя не дав йому часу па ці інтелігентські штучки, відступився ближче, покрутив ключиками, хихикнув:
— Що,, слабо?
— Ну, ну, обережніше, прошу! — підняв плечі Тавромахієнко. Але на Рекордю пе діяли ніякі слова. Він був чоловік інтересу
І не міг дозволити, щоб власний інтерес виприснув з-під самого носа. Парафіяни йдуть до отця Лаврентія з припошеніями, а хто догодить йому, матиме приношепія безмеяші й безконтрольні. Хто б же від такого відмовився, який дурень? Кики-брики!
— Можу посовітувать,— великодушно заявив Рекордя.
— Секупдочкуі Запишемо,— прохопився Пшонь. Тавромахієнко нетерпляче відмахнувся від його набридливості.
— Так що в тебе? — звернувся від до Рекорді.
— Значить, так,— став той загинати кальці.— Батюшка — раз. | Асфальт — два. Піднять його над асфальтом — три.
— Не мороч голови, знаем о й без тебе. !
— А як піднять, можу посовітувати.
— Ну?
— За вуха!
— Як-як?
— Вже сказав, кики-брики! ,
Ідея межувала з геніальною. Справді, хто і як міг би впоратися
з цією велетенською попівською плоттю, перевитого сталевими м'язами, налитою свинцевою важкістю, задубілою, як тисячолітні дог-1 мати тієї великої химери, що її служкою був отець Лаврентій!! А тут так просто і весело: за вуха! А що таке вухо? Хрящ. Мертва субстанція. Ні м'язі", пі сили, ні. міцності. Рудимент і пережиток, як сама церква й релігія.
— Чули, отче? — спитав Тавромахієнко.
— Чув і РИЯН.
— Згодні?
— Німало вопріки глаголю.
Тавромахієнко ще раз ударив сталевим оком по батюшці. Вуха в того маленькі, як дві квасолини, немає за що й ухопитися. Та ще й приросли до голови — пальця пе просунеш. Та все ж маленькі хрящики — це не півторацентнерний згусток м'язів і дикої попів-сько-штангістської сили.
Згода була двостороння, тепер належало вирішити процедурні питання.
Суддівство.
Пшонь пе годився, бо весь час записував. Рекордя випикав сам собою. Місце для змагання. Біля храму негоже, та й асфальту немає. Рекордя заявив, що знає таку місцину, як залізний тік. Виходило, що він ще не забув казок з дитинства. Тоді постало питання спортивної форми. Батюшка наполягав па рясі. Тавромахієнко пе згоджувався. Він відриватиме від асфальту і підноситиме над асфальтом не священнослужителя, а спортсмена. Тому — труси, і тільки труси! Піп не згоджувався: він пе міг з'являтися перед паствою голим. Після затяжливих дискусій зійшлися на тренувальних костюмах. Тавромахієнкові давав свій бавовняний костюм Пшонь. Ало й на цьому процедурні питання не вичерпалися.
— Спорт є спорт,— зробив глибокодумну заяву Тавромахієнко.— Він прикрашається й увінчується медалями, призами, нагородами. А що в нас?
Отець Лаврентій розвів руками і благодушно усміхнувся. На противагу всім хижо користолюбивим священнослужителям він хотів бути безкорисливим: