Удосвіта, в дикій темряві, по непролазній багнюці дочалап-кався до Гришиного комбайна дядько Обеліск і повідомив:
— Прибули товариші з області!
— Скільки? — спитав Гриша.
— Двоє. Чоловік і жіпка. А може, жінка й чоловік. Тут я не розібрав. Ночувать ніде, то я їх до Самуся-Несвія"ого.
— Там же цей вчитель повий.
— Помістилися. Тепер требують вас.
— Звідки вони, кажете?
— З самої області.
— І що?
— Требують.
Тут мимоволі доведеться повернутися до початку цього розді-
лочка. Чому "Ой лопнув обруч..."? Може, слід було б сказати:
луснув? Адже ми вже наводили слова одного шановного поета:
"У чоловіка лускався терпець". Не будемо приховувати, на-
водили для сміху. Бо в пароді нашому слово "лускати, луснув"
завжди достосовувалося коли пе до плодів земних (насіння, горі-
хів), то до сміху, і коли хтось надто смішив людей, то вони добро-
душно вигукували: "А щоб ти луспуло!" |
Що ис до терпцю, то віп міг урватися або, в крайньому випадку, лопатися так само, як обручі па діжках і барилах, про що й наша піспя: "Ой лопнув обруч та й коло барила..."
Далі йдеться про дівчину, яка козака обдурила, але нам не до дівчат.
Колп Гриша Левепець, сидячи на буряковому комбайні, середі хлябів небесних і земпих, почув, що знов ію його душу приїхали якісь перевіряльники, то, попри свій молодий вік і геть нікчемний керівний стаж, відчув він, що в нього лопається терпець, як обруч на барилі.
Розклад годин .був тепер у Гриші такий, як натягнута струна! або туго напнутий барабан. Цілий день — сільрадівські справи з неминучими клопотами, маленькими радощами, розчаруваннями, дрібними конфліктами і досягненнями, розмах яких обмежувався тільки розмірами Веселоярська.
Тоді мотоциклом додому, сяка-така вечеря, зпов мотоцикл — і на буряки до Педана. Цілу ніч на комбайні (Педан спав у вагончику і підміняв Гришу вдосвіта), передсвітом додому, три-чо-тири години поспати — і на бойовий пост, довірений веселоярів-цями, до Гайни Панасівни і дядька Обеліска. Так пішло життя. А як воно мало йти — спитав би нас Гриша, а ми спитаємо вас. Все правильно, як сказав би Самусь, але Самуся не було, віп зник й нашої розповіді, а сила його далебі пс така, щоб, як казав копись пад труною Петра Першого Феофан Прокопович, "оставляя пас разрушением тела своего, дух свой оставил нам". І Навіть духу Самуссвого у Веселоярську пе зосталося, а коли так, то й висловлювань його пе згадуватимемо.
Отож скажемо, що все було... ну, нормально чи там як. Здо-
^
ова молода сім'я живе в постійному трудовому напруженні, і на-руженпя це не зменшується, а зростає щодень і, таким чином, ще міцнішо зцементовує сім'ю. Цементуваппя сім'ї —• процес досить складний і, сказати б, таємничий, тому вшшкає потреба якось унаочнити його, продемонструвати, упаявнитп. Шляхи й спроби для цього кожен вибирає за смаком. Одні прилюдно обіймаються (а то ще й цілуються!), другі називають одне одного солодспькп-мп прізвиськами, треті, пам'ятаючи про боротьбу протилежностей, вживають слів досить терпких і пе обіймаються прилюдно, а те й знають, що розскакуються та зіскакуються та... Наші герої пе могли собі дозволити таких примітивних волевиявлень. Вони цементували свою сім'ю з допомогою картонного ящика від телевізора "Електрон". Ящика того давно вже пс було б, але мама Сашка пожаліла викидати таке добро і прилаштувала його на всрапді біля холодильника. І всередину можна щось сховати, і зверху поставити — чи то чашку, чи тарілку.* Тепер картонний ящик став своєрідним полігоном для випробування шлюбної вірності, міцності любові і пайзвичайпісінької людської терплячості.
Гриша не наважувася пояснювати Дашупьці свою бурякову епопею пі вдома, ні заочно по телефону, тому страшенно зрадів, наткнувшись на оте картонне одоробло. Ось де був його порятунок! На вікні веранди валявся плаский столярський олівець з товстим грифелем, Гриша вхонив його, підбіг до ящика, став виці-лювати найпримітнішу місцину на ньому. Найпримітнішс було зверху посередині. Але там уже все займали величезні червоні літери, що складалися в слова: "НЕ КАНТОВАТЬ. БОИТСЯ СЫРОСТИ". Гриша вирішив прилаштуватися біля "Боится сырости", але не ховався під ним, а заліз нагору і написав з лаконізмом, якому міг би позаздрити сам Юлій Цезар: "Я па буряках. Ц. Г.". Останні дві літери слід було розуміти: "Цілую. Гриша".
Коли вдосвіта він прискочив додому, Дашуньки вже не було, а над "Не кантовать" стояло: "Я — на фермах. Ц. Д.". І тут "Ц. Д.", ясна річ, зовсім не означало цідплок, а тільки: "Цілую. Дашупька".
Так воно й пішло: "На буряках. Ц. Г." "На фермах. Ц. Д." "На буряках Ц. Ц. Г.". "На фермах. Ще Ц. Д.".
Обписали "Боится сырости", обписали "Не каптовать", добралися й до "Не бросать", а тількп в їхніх посланнях стали з'являтися деякі невідповідності. Коли Гриша щоразу додавав по одній літері Ц і довів їх уже до чотирьох (тобто: цілую, цілую, цілую, цілую), то Дашунька далі одного Ц взагалі по пішла, тоді стала вживати слівце "ще" (тобто то: "ще цілую"), згодом вдалася до звороту вже й зовсім псприятливого "Не Ц. Д." — тобто: не цілую, а що далі просто відписувалася: "На фе..."
Сім'я цементувалася, сказати б, в односторонньому порядку. Поцілупків А одного боку більшало й більшало, а з другого боку вони зникали зовсім і взагалі... Вп скажете: тут пемппучий конфлікт. Але хіба ж можливий такий примітившій (до того ж сотпі разів описаний у халтурних кнпжках) конфлікт у суспільстві, де каретті вдалося досягти гармонійного поєднання суспільного п особистого, де жінка терпляче жде чоловіка з найзатяжливіппіх зборів і з найпуднішпх засідань (малих діток до серця тулить), а чоловік ще терплячіше жде свою громадськп активну дружину з бурякової лапкп або з довготривалих поїздок для об'міпу передовим досвідом (малих діток до серця тулить). Та й ще: у Григорія Левенця і Дарпші Порубай, як то довела недавня демографічна комісія, що плідно попрацювала в райцентрі, дітей ще не було, отож пе було чого тулити до серця тому чи тому членові родини, поки той чп іпшнй член родипн покінчить зі своїми трудовими обов'язками і прибуде нарешті до спільної і такої ж дорогої для обох (обох? обох?) домівки і в лопо сім'ї.