— Здається-бачигься, коли зарядять дощі, тоді Зіпька Федорівна сидить і жде, поки протряхне або вдарить мороз. Вивозь собі бурячки — дешево й сердито. А я що їй каніу? Я кажу: треба коней і вози. Он у мене друзяка в сусідньому районі головою колгоспу вже сорок год. Техніка в нього така, як і у всіх, а ще: вісім десятків коней і півсотні возів. Чи тобі буряк вихопити з грязюки^ чи мінеральні добрива з станції по бездоріжжю, чи органіку на поля— кіиь незамінимий у всьому. А в чім питання? В кормах і статистиці. Статистика зняла копя з усіх звітів, не зоставила
—
йому й кормів у планах. Як хочеш, так і годуй. Так що мати копя в колгоспі, то треба мати й характер. А який характер у Зіпьки Федорівни нашої? Женщина.
Гриша згадав, як він виписував на картонному ящику безко-печпі "Ц.Ц.Ц.", а па відповідь мав тільки "На фе..." — і якось ніби зів'яв чи вклякпув. Але перед дядьком Зновобрать треба було пе подавати виду, тому Грпша заявив:
— Як ви собі хочете, а я на сесії сільської Ради поставлю питання про вивезення буряків!
— Поставити мояша,— згодився Зновобрать.— Чом би й не поставити таке симпатичне питання?
Але до сесії втриматися па комбайні Гриші не вдалося.
І, до речі, зовсім не через Дашупьку.
І не через напружену міжнародну обстановку.
І пе через несприятливі погодпі умови.
Якось увечері, коли Гриша, забрьоханий по самі вуха, приїхав зміняти ще забрьоханіптого Педана, той спокійно сказав йому:
— Я б тобі, Грпшо, порадив не лізти більше на цей комбайн.
— А на який же мепі лізти? — здивувався Грпша.
— Та пі па який. Взагалі плюнь і сиди коло своєї печатки.
— Хто це тобі сказав?
— Та піхто. Я тобі кажу. Як товариш і друг. Крутився тут сьогодні один рехверепт. Таке — й не чоловік, а тьху! Крутилося, вертілося, а тоді почало мені лізти в душу. Я його відпігхаю, а воно лізе! Я його від себе, а воно — прямо без мила. Таке слизьке, таке вже, я тобі скажу...
— Як гад?
— Точно! Як пайостаїшішпй гад — лізе, й сичить, і слиною бризкає. І все ж воно знає! Значить, ти відкриваєш сесію. Так? Відкриваєш і кажеш: дорогі товариші такі та ще он які! На сьогоднішній день ми маємо те і се, а також іще он те, одним словом, усе, як годиться! А тут я, Педан, тобто як депутат, прошу слова, і ти даєш, бо пе можеш не дати. Я лізу на трибуну і кажу. Це воно мені турчить у вухо, щоб я, значить, казав. Ось, кажу, товариші такі та ще он які, вп владу Григорію Левенцю довірили? Довірили. А як вій її використовує і як виправдовує ваше високе довір'я? А ось як. Вдень спить, а вночі спихає мене з бурякоагре-гату і завойовує собі славу і матеріально благополуччя. Можемо ми таке далі терпіти з вами? Ну, і так далі.
Гриша не міг стямитися.
— А ти ж йому що? — врешті простогнав він. Педан свиснув.
— А що я йому?
— Міг би ж тп сказати, що для мене ні слава, ні гроші...
— Та кому казати, кому?
— Хто ж це міг отак про мене?
— А вопо тобі нужно?.. Я й сам тут йоМу трохи... гм-гм!.. Так що ти пе переживай. А тільки моя така думка: тікай звідси,
Гришо, поки ne пізно! На ліспі той гад посковзнувся, а хтось — гляпь — і згодиться отак проти тебе навонятп... Ти ночей не спиш, з сили впбпвасшся, а ці гади... Плюнь, Гришо, і вспокойся! Грпша не міг стямитися від несподіванки й обурення.
— Слухай, Педане, як же це так? ВИХОДИТЬ, колп я голова, то іі курей своїх пе годуй, і поросяті бур'яншо не парви, і гвіздка в стіну не забий? А хто ж це має робиш? Що мл — графи, князі, бояри?
— Та чп я зпаю? — сплюнув Педан.— Мені воно все однакове. Я тому гадові все поясппв популярно, тобто по морді з обох сторін. А тільки ти Ж знаєш, Грпшо, як воно буває... Тікай звідси, поки не пізно!
— Не втечу! — гукпув Грпша затято.— І ніяка спла мене!..
Але спла знайшлася. Дядько Обеліск уночі, пішки, босий прибіг на буряки і повідомив свого голову, що на його голову впали якісь перевіряльники.
Ось тут і лоппув обруч терпіння нашого героя. Він не повірив.
— Мене? — перепитав дядька Обеліска.
— Особисто й персонально,— підтвердив той.— Приїхали смерком і вже требують. Мокрі як хлющ. Я їх до Наталки па гарячий борщ.
— І такп мепе? — ніяк пе міг повірити Гриша.
— Кажуть: сільського керівника требують як клас.
— Ну, гадство! — вилаявся Гриша.
Тепер віп уже шкодував, що досі не розповів пі дядькові Зновобрать, пі Зіньці Федорівні, та й взагалі нікому про те, як його терзали то за кіз, то за інститутську довідку, то за ненароджених дітей. Яка там ще бсяеря звалилася йому на голову?
— Вранці буду,— сказав вія дядькові Обеліску.— Нагодуйте талі їх, дайте поспати.
— Та посплять вони в пас, як клас! — пообіцяв дядько Обеліск.
ПУХ-ПЕРО
Ганна Панасівна вже була на своєму секретарському посту. Всі установи тримаються на секретарях. Коли б автор був поетом, він написав би оду секретарям. Голови очолюють, а роблять усе секретарі. Пу, і так далі. А може, й ліпше, що автор не поет і не пише од? Бо згарячу понаписував би і про те, що треба, й про те, що пе треба.
Але Гапна Панасівна гідна і од, і панегіриків, і величальних пісень.
— Що тут у нас, Ганно Панасівно? — спптав Гриша.
— Комісія по захисту довколишнього середовища. Мало не з столиці.
— Скільки їх?
— Двоє. Чоловік і жіпка. Жіпка молода й гарна, а чоловік з бородою і голий.
— Зовсім голий?
— Та пе зовсім. Щось па ньому є, та тільки такс, що й не примітиш.
— І ви його в сільраду впустили — голого?
— Я сказала, що в трусах сюди негоже, а він каже, що то не труси, а шорти, тобто коротенькі штанці.
— То що ж віп — піонер? ,
— Так з бородою ж! Пу, я і в тих шортах пе пустила. Кажу: без голови сільради не можу.
— Л ш.о ж мені з ним робити?
— Ви йому авторитетно скажіть.
— Л приїхали чого?
— Кажуть: гусяче питання.
— Гусяче?
— Дали мені завдання, щоб підготувала довідку про кількість гусей на території нашої сільради в приватному секторі і в колективному користуванні, скільки голих, а "скільки в пір'ї, який процент падіжу, а скільки вижило...
Гриша слухав і пе йняв віри почутому. Нарешті він схаменувся.
— Ганпо Панасівно, а не могли б ми купити робота?
— Робота? Що ви, Григорію Васильовичу, хіба це можливо?
— Тепер помає нічого неможливого. Купити таку залізну чортівню, щоб стояла отут і залізшім голосом відповідала на всі дурниці, які збредуть комусь у голову!