— Ви негідник, Дальбер! — гукнув він.
Несподівана поява королівського лейб-гвардійця справила магічний вплив на тих, що билися. Дальбер відскочив назад, не приймаючи від губ пальця, і, опустивши шпагу, насуплено дивився на прибулого. Його довге жовте обличчя перекривилося від гніву, а маленькі чорні очі горіли люттю й диявольським вогнем незадоволеної помсти. Солдати кинули свою жертву і, засапані, вистроїлися в ряд, а молодий чоловік притулився до стіни й, струшуючи порох зі своєї чорної одежі, дивився то на свого рятівника, то на супротивників.
— У нас з вами давні рахунки, Дальбер! — промовив де Катіна, витягаючи рапіру.
— Я тут з наказу короля, — понуро відповів Дальбер.
— Безперечно. Бороніться, мосьє!
— Кажу вам, я тут з обов'язку служби.
— Дуже добре. Схрещуйте шпагу!
— Я не сварився з вами.
— Ні? — Де Катіна ступив наперед і вдарив його по обличчю. — Мені здається, у вас тепер є привід до дуелі, — промовив він.
— Чорти! — загорлав капітан. — До зброї, хлопці! Ей, ви там, нагорі! Візьміть цього чоловіка і схопіть полоненого! Іменем короля!
На його заклик сходами збігло ще з десяток солдатів, а троє, що були на площадці, кинулися знову на свого недавнього супротивника. Він викрутився і вихопив з рук старого купця товстий дубовий ціпок.
— Я з вами, мосьє! — промовив він, стаючи попліч гвардійського офіцера.
— Заберіть вашу челядь і бийтеся зі мною, як годиться дворянинові, — крикнув де Катіна.
— Дворянин?! Тільки послухати цього міщанина-гугенота, сім'я якого торгує сукном!
— Ах ти, боягуз! Я шпагою напишу на твоїй пиці, що ти брехун!
Він кинувся наперед і зробив удар, що влучив би просто в серце Дальберові, якби не впала важка шабля одного драгуна на його тоншу зброю і не перерубала леза коло самої ручки. З переможним криком ворог люто кинувся до нього, підіймаючи рапіру, але сильний удар ціпком, зроблений молодим іноземцем, примусив його випустити зброю, яка, задзвенівши, упала додолу. Один із солдатів, що стояли на сходах, вихопив пістолет і націлився в голову де Катіна. Постріл поклав би край сутичці, але в цю мить якийсь низенький дідок, що спокійно увійшов з вулиці і, очевидно, зацікавлений усією цією сценою, з усмішкою дивився на всіх, раптом ступив наперед і таким твердим і владним голосом наказав бійцям опустити зброю, що всі шпаги відразу вдарились об підлогу, ніби на муштрі.
— Ну, мосьє! Ну, мосьє! — строго промовив старичок, по черзі дивлячись на кожного. Це був дуже маленький рухливий чоловік, худий, як тріска, з випнутими зубами й величезним париком, довгі локони якого ховали обриси його зморшкуватої шиї й вузьких плечей. Одягнений він був у довгополий кафтан з оксамиту мишастого кольору, оздоблений золотом; високі шкіряні чоботи та маленький триухий капелюх з золотим кантом надавали йому трохи войовничого вигляду. Його постава і манери відзначались витонченістю: високо піднята голова, гострий погляд чорних очей, тонкі риси обличчя, самовпевненість у кожному русі — все це виявляло в ньому людину, звиклу наказувати. І справді, у Франції, так само як і за її межами, мало було людей, яким нарівні з королем не було відоме ім'я цього невеликого чоловічка, що стояв на площадці гугенотського будинку з золотою табакеркою в одній руці із мереживною хусткою в другій. Хто не знав останнього з великих французьких вельмож, найхоробрішого з французьких полководців, всіма любимого Конде, переможця при Рокруа і героя Фронди? Побачивши його худе, жовте обличчя, драгуни і їх начальник втупили в нього очі, а де Катіна підняв уламок своєї рапіри, віддаючи честь.
— Е, е! — скрикнув старий воїн, придивляючись до нього. — Ви були зі мною на Рейні… Е? Я пам'ятаю ваше обличчя, капітан. А ваші родичі були з Тюренном.
— Я був у Пікардійському полку, ваша світлість. Моє прізвище — де Катіна.
— Так, так. А хто ви, мосьє, чорт би вас узяв?
— Капітан Дальбер, ваша світлість, з лангедокських драгунів.
— Е! Я проїздив мимо в кареті і бачив, як ви висіли догори ногами. Молодий чоловік втягнув вас, очевидно, з умовою…
— Він заприсягся, що піде геть з будинку, — крикнув молодий іноземець. — Але коли я підняв його, то негідник напустив на мене своїх людей, і ми всі вкупі, скотилися зі сходів.
— Присягаюсь честю, ви не мало залишили слідів, — сказав Конде, усміхаючись і дивлячись на уламки, що вкривали підлогу. — Так ви порушили дане вами слово, капітан Дальбер?
— Я не міг іти на угоди з гугенотом і ворогом короля, — понуро відрапортував драгун.
— Очевидно, ви могли йти на угоди, але не виконувати їх. А чому ж ви, мосьє, пустили його, коли перевага була на вашому боці?
— Я повірив його обіцянці.
— Мабуть, ви довірливі з природи.
— Я звик мати справу з індійцями.
— Е! І ви гадаєте, що слово індійця вірніше за слово королівського драгуна?
— Годину тому я цього не думав.
— Гм!
Конде захопив великий понюх тютюну, втягнув у ніс, потім струсив мереживною хусткою порошинки, які впали на його оксамитний кафтан.
— Ви дуже сильні, шановний пане, — промовив він, уважно дивлячись на широкі плечі й високі груди молодого іноземця. — Ви, гадаю, з Канади?
— Я бував там, але сам я з Нью-Йорка.
Конде похитав головою.
— Це острів? — спитав він.
— Ні, мосьє, місто.
— В якій провінції?
— В Нью-Йоркській.
— Значить, головне місто?
— Ні, головне місто — Альбані.
— А чому ви розмовляєте по-французькому?
— Моя мати — француженка з походження.
— Ви давно в Парижі?
— Добу.
— Е! І вже почали вивішувати з балконів земляків своєї матері!
— Він чіплявся до однієї дівчини, мосьє. Я попросив його припинити це, тоді він вийняв шпагу і вбив би мене, якби я не схопився з ним. Тоді він гукнув на допомогу своїх людей. Щоб тримати їх на потрібній відстані, я заприсягся, що спущу його вниз головою, якщо солдати ступнуть хоч крок уперед. А коли я пустив його, вони знову кинулись на мене, і я не знаю, чим би воно скінчилось, якби ось цей мосьє не заступився за мене.
— Гм! Ви зробили прекрасно. Ви молодий, але спритний.
— Я виріс у лісі.
— Якщо там багато таких, як ви, то моєму приятелеві де Фронтенаку буде чимало клопоту, перш ніж йому вдасться заснувати ту імперію, про яку він мріє. Але що все це значить, капітан Дальбер? Чим ви можете виправдатись?