— Гей, та й гарне ж місце! — сказав філозоф. — Отут би жити, ловити рибу в Дніпрі і в ставках та полювати з тенетами чи з рушницею на стрепетів чи крольшнепів! Та, мабуть, і дроф немало серед цих лук. А садовини можна силу насушити на продаж у місті або, ще краще, накурити з неї горілки, бо горілку з садовини і рівняти не можна з пінною. Та не шкода й про те подумати, як би його звідси вшитися.
Він запримітив за тином маленьку стежечку, що зовсім заросла бур'яном. Якось мимохідь він поклав на неї ногу, думаючи спершу тільки прогулятися, а тоді вже тихцем поміж хат гайнути в поле, коли це почув на своїм плечі досить сильну руку.
Позад нього стояв той самий старий козак, що вчора так гірко нарікав на своє сирітство та на самотину.
— Марне ти намилився, пане філозофе, чкурнути з хутора! — промовив він. — Це не таке місце, щоб можна було втекти; та й дороги в нас, як на пішого, погані. А ходи-но краще до пана: він уже давно дожидає тебе в світлиці.
— Ходімо! Що ж... Я з задоволенням, — сказав філозоф і пішов услід за козаком.
Сотник, старий уже, сивоусий, чорно зажурений, сидів за столом у світлиці, опустивши голову На руки. Було йому десь під п'ятдесят, та глибока журба на лиці і якась хвороблива блідість виказували, що душа його прибита і зруйнована — враз, в одну мить, і всі колишні веселощі та буйне життя минулися йому навіки. Як увійшов Хома разом зі старим козаком, він одвів одну руку і злегка кивнув головою на низенький їх уклін.
Хома й козак поштиво стали біля дверей.
— Хто ти єсть, і звідкіля, і з якого стану, чоловіче добрий? — спитав сотник ні ласкаво, ні суворо.
— З бурсаків, філозоф Хома Брут.
— А хто був твій батько?
— Не знаю, вельможний пане.
— А твоя мати?
— І матері не знаю. Як гаразд розмислити, то певне була й мати; та хто вона й звідкіля, і коли жила, їй-богу, добродію, не знаю. Старий сотник помовчав і, здавалось, якусь хвилину роздумував.
— Як же ти познайомився з моєю дочкою?
— А ніяк, вельможний пане, їй-богу, ніяк! Ще ніколи з панночками до діла не мав, одколи на світі живу. Цур їм, щоб не сказати чого негожого!
— Чого ж то вона не кому іншому, а саме тобі призначила читати?
Філозоф знизав плечима:
— Бог його знає, що його й подумати! Відома річ, що панам часом такого заманеться, що й найписьменніша людина не втямить; та й примовка склалася: "Скачи, враже, як пан каже".
— А ти не брешеш, пане філозофе?
— Та нехай мене на цім місці грім уб'є, коли брешу.
— Якби ж ти хоч хвилиночку ще прожила, — тужливо мовив сотник, — то, мабуть, знав би я всю правду. "Нікому не давайте читати по мені, а пошліть, тату, зараз оце до київської семінарії та привезіть бурсака Хому Брута; нехай три ночі молиться по грішній душі моїй. Він знає..." А що саме знає, я вже й не почув. Вона, голубонька, тільки це встигла сказати, та й померла. Ти, чоловіче добрий, мабуть, знаний праведним життям своїм та Богу милими ділами, і вона десь, либонь, перечула про тебе.
— Хто? Я? — сказав бурсак і аж поточився з дива. — Я... праведним життям? — вимовив він, глянувши сотникові просто у вічі. — Та Господь з вами, пане! Що це ви кажете! Та я, — хоч воно й непристойно мовити, — я до бублейниці ходив самісінького чистого четверга.
— Ну... десь то не без причини так призначено. Ти мусиш від цього ж дня почати своє діло.
— Сказав би я на це, як ласка ваша... Воно, певна річ, кожна людина, письма святого ізучена, по силі своїй зможе... але сюди поважніше було б диякона або дяка принаймні. Вони люди тямущі і знають, як воно все це робиться, а я... Та в мене й голос не такий, і сам я — чортзнащо. Ніякого й виду з мене нема...
— То вже як собі знаєш, а я все ж учиню так, як заповіла мені моя голубонька, і нічого не пошкодую. І коли ти з цього дня три ночі читатимеш, як годиться, над нею молитов, дам тобі нагороду; а як ні — то й чортові самому не радив би мене розсердити.
Останні слова мовив сотник з таким притиском, що філозоф цілковито зрозумів їхнє значення.
— Ходи за мною! — сказав сотник.
Вони вийшли в сіни. Сотник відчинив двері до другої світлиці, насупроти першої. Філозоф на хвилину спинився в сінях, висякався і з якимось недовідомим острахом переступив через поріг.
Уся долівка була вкрита червоною китайкою. На покуті, під образами, на високім столі лежало тіло покійної на покрові з синього оксамиту, прикрашеному золотою торочкою й китицями. Високі восковії свічі, калиною перевиті, горіли в ногах і в головах, світячи своїм кволим проти білого дня світлом. Лице покійної заступив йому нерозрадний батько, сівши проти неї спиною до дверей. Філозофа вразили слова, що проказував сотник:
— Не того мені жаль, наймиліша доню моя, що ти саме в цвіті літ своїх, писаного тобі віку не доживши, на журбу та на смуток мій, покинула землю; а жаль мені того, моя голубонько, що не знаю я, хто він, лютий ворог мій, що смерть тобі заподіяв. І коли б я знав, що хтось хоч самою думкою навіть скривдив тебе чи мовив що тобі на прикрість, — Богом свідчуся, не бачив би він уже своїх дітей, коли він, як і я, старий уже чоловік; ні батька й неньки своєї, коли він ще в силі віку, і тіло його кинув би я на поталу птицям та звірові степовому. Та горе мені, моя ти нагідочко польовая, перепілонько моя, моя ясочко, що проживу я до кінця віку свого без утіхи та втираючи полою дрібні сльози із старих очей своїх, а ворог мій радітиме й глузуватиме нишком з немічного діда...
Він замовк, бо розривала його тяжка туга, що пролилася цілим потоком сліз.
Філозофа зворушила така журба нерозважна; він почав кашляти та глухо умгукати, щоб трохи прочистити свій голос.
Сотник обернувся і показав йому місце в головах мертвої перед невеличким налоєм, де лежали книги.
"Три ночі сяк-так перебуду, — подумав філозоф. — а зате пан наб'є мені обидві кишені чистими червінцями".
Він підступив ближче і, ще раз прокашлявшись, почав читати, не приглядаючись ні до чого і не зважуючись глянути на лице покійної. Глибока тиша залягла. Він спостеріг, що сотник вийшов. Повільно повернув він голову, щоб глянути на покійну, і...
Жили йому затремтіли: перед ним лежала красуня, якої ще й світ не бачив. Здавалось, ніколи ще риси лиця не творили такої гострої і водночас гармонійної краси. Вона лежала мов жива; чарівне чоло, ніжне, як сніг, як срібло, здавалося замисленим; брови — ніч серед сонячного дня, тонкі, рівні, гордовито підвелися над закритими очима; а вії стрілами впали на лиця і пашіли огнем таємних жадань; уста — рубіни, ладні розквітнути усміхом щастя, повінню радості... Та в них же, в тих самих обрисах, вбачав він щось моторошно-пронизливе. Він почував, що душа йому починала якось болісно щеміти, неначе серед вихору веселощів та метелиці танцюристів завів би хто пісні про поневолений народ. Рубіни тих уст, здавалося, кров'ю прикипали аж до серця. Враз щось моторошно знане з'явилося в її лиці.