Коли Свирид скінчив розказувати, з усіх боків знялися згадки про добру вдачу колишнього псаря.
— А про Шепчиху ти не чув? — спитав Дорош у Хоми.
— Ні, не чув.
— Еге-ге-ге! То вас у бурсі, бачу, не дуже то й великого розуму вчать. Ну, то слухай. Є в нас на селі козак Шептун, — гарний такий козак. Він любить часом і вкрасти, і збрехати без потреби, та... гарний собі козак. Його хата не так і далеко відціль. Об таку саме пору, як оце ми сіли вечеряти, Шептун із жінкою, повечерявши, полягали спати, а що година була гарна, то Шепчиха лягла надворі, а Шептун у хаті, на лаві; ні, не так: Шепчиха в хаті на лаві, а Шептун надворі...
— І не на лаві, а долі лягла Шепчиха, — підхопила баба, стоячи при порозі і спершись щокою на руку.
Дорош поглянув на неї, тоді поглянув униз, тоді знов на неї і, трохи помовчавши, сказав:
— Як здеру я з тебе при всіх спідницю, то негаразд буде. Така пересторога справді допомогла. Стара притихла і вже ні разу не перебила йому мови. Дорош розказував далі:
— А в колисці, що висіла серед хати, лежала дитина-однорічок, не скажу вже, хлопець чи дівчина. Шепчиха лежала собі, а далі чує, що за дверима шкребеться собака і так скавулить, що хоч із хати втікай. Вона злякалася, бо ті баби — такий дурний народ, що покажи їй під вечір з-за дверей язика, то й душа втече в п'яти. А проте думає: "Дай лишень звезу по морді триклятого собаку, може, таки перестане скавуліти", — та, взявши кочергу, й вийшла відчинити двері. Не встигла вона дверей прочинити, як собака кинувся попід ногами і просто до колиски з дитиною. Бачить Шепчиха, що то вже не собака, а панночка; та нехай би вже панночка в такій подобі, як вона її знала, — було б ще півбіди; та ось яка штука й притичина, що вся вона була синя, а очима як жаром сипле. Схопила дитину, прокусила їй горло і давай кров з неї пити. Шепчиха тільки й устигла крикнути: "Ой, лишенько!" — та з хати. Тільки бачить, що двері з сіней замкнені. Вона на горище; сидить та й труситься дурна баба; а далі бачить, що панночка лізе до неї на горище, кинулася до неї та й почала кусати. Уже тільки вранці Шептун знайшов свою жінку, всю покусану та синю. А на другий день і померла дурна баба. Ось такі-то трапунки та спокуси бувають! Воно хоч і панського кодла, та вже коли відьма, то відьма.
Отаке розказавши, Дорош вдоволено озирнувся і засунув пальця в свою люльку, готуючись набити її тютюном. Розмова про відьом потяглася без кінця-краю. Кожний навперейми хотів про своє розказати. До одного відьма скиртою сіна присунулась аж до хатніх дверей; а в того вкрала шапку чи люльку; багатьом дівчатам на селі пообрізала коси, а з тих випила по скількись там відер крові.
Врешті уся кумпанія спам'яталась і побачила, що заговорилась уже занадто, бо надворі була вже глупа ніч. Усі розбрелися на ночівлю — хто на кухню, хто по повітках, а хто й посеред двору.
— Ану, пане Хомо, вже й нам пора рушати до покійниці, — мовив старий козак, звернувшись до філозофа.
Усі четверо, Свирид та Дорош із ними, пішли до церкви, одганяючись батогом від собак, а було їх на вулиці сила-силенна і від люті вони аж ціпки гризли.
Філозоф, хоч і підкріпився чималеньким кухлем горілки, все ж відчував, як непомітно опадає його переляк, і то все більший, що ближче підходили вони до освітленої церкви. Оповіді та чудні пригоди, почуті за вечерею, ще дужче будили сполохану уяву. Чорна сутінь під тином і під деревами порідшала; місцина ставала все подібніша до пустки. Врешті вони зайшли за ветху церковну огорожу, у невеличкий дворик, за яким не було вже ані деревця, лишень стелилося голе-голісіньке поле та поглинуті нічною темрявою луки. Троє козаків зійшли разом з Хомою крутими сходами на ґанок і вступили до церкви. Тут вони зоставили філозофа, побажавши йому щасливо відбути свою повинність, і замкнули за ним двері, як наказував пан.
Філозоф лишився сам. Спершу він позіхнув, потім потягся, далі фукнув ув обидві руки і аж тоді вже став роззиратися. Посередині стояла чорна труна; свічі горіли перед темними образами; світло від них осявало самий іконостас і ледве сягало середини церкви; віддалені кутки вповиті були сутінню. Високий старовинний іконостас виявляв уже прадавню ветхість; просвітчасте різьблення його, колись позолочене, іще блищало самими лише іскрами: позолота в одному місці обсипалась, у другому й зовсім почорніла; святі на образах, геть потемнілі, дивилися якось похмуро. Філозоф іще раз роззирнувся.
— Що ж, — сказав він, — чого тут боятися? Людина прийти сюди не може, а від мертвяків та вихідців із того світу знаю я молитов таких, що як прочитаю, то вони мене й пальцем не займуть. Байдуже, — промовив він далі, махнувши рукою, — будемо читати.
Наблизившись до криласу, угледів він кілька пучків свічок.
"От і добре, — подумав собі філозоф, — треба освітлити всю церкву, щоб було видно, як удень. Ех, шкода, що в храмі Божому не можна люльки покурити".
І він почав ліпити воскові свічки до всіх заломів, налоїв та образів, не окупуючи нітрохи, і незабаром уся церква сповнилася світлом. Тільки вгорі темрява стала немов іще чорніша, і похмурі образи дивилися іще суворіше зі старовинних різьблених рам, що подекуди поблискували позолотою. Він наблизився до труни, торопіючи, подивився в лице померлої — і не міг не заплющити, злегка здригнувшись, очей своїх: така страшна, осяйна краса!
Він одвернувся й хотів був одійти; та від чудної якоїсь допитливості, від того дивного й суперечливого почуття, що не покидає людину, надто наполохану, він не втерпів на відході, щоб не глянути на неї, а тоді, знову здригнувшись, глянув іще раз. Справді, гостра краса померлої видавалася страшною. Можливо навіть, його не опав би такий сліпий жах, якби вона не була така вродлива. Коли ж у її обличчі нічого не було тьмяного, поморхлого, мертвого; воно було живе, і філозофові здавалося, немов би вона дивиться на нього заплющеними очима. Йому навіть привиділось, ніби з-під вії правого її ока скотилася сльоза, і коли вона спинилася на щоці, він побачив виразно, що то була краплина крові.
Він мерщій відійшов від криласу, розгорнув книжку і, щоб краще підбадьорити себе, почав читати якомога гучніше. Голос його вразив церковні дерев'яні стіни, здавна мовчазні й глухі. Самотньо, без відгомону, сіявся він густим басом серед зовсім мертвої тиші й видавався трохи моторошним навіть для самого читця.