Славь тако Александра век И охраняй нам Тита на престоле. Будь купно страшный вождь и добрый человек, Рифей в отечестве, а Цесарь в бранном поле.
Да счастливый Наполеон, Познав чрез опыты, каков Багратион, Не смеет утруждать Алкидов русских боле."
Та ще він не закінчив вірша, як громогласний дворецький проголосив: "На стіл подано!" Двері відчинилися, загримів з їдальні полонез "Гром победы раздавайся, веселися, храбрый росс", і граф Ілля Андрійович, сердито подивившись на автора, який продовжував читати вірша, розкланявся перед Багратіоном. Усі встали, почуваючи, що обід був важливішим за поезію, і знову Багратіон попереду всіх пішов до столу. На першому місці, між двома Олександрами — Беклешовим та Наришкіним, що теж мало значення у зв'язку з іменем государя, посадили Багратіона: 300 чоловік "розмістилися в їдальні за чинами і важністю,— хто важніший — ближче до почесного гостя,— так само природно, як вода розливається туди глибше, де місцевість нижча.
Перед самим обідом граф Ілля Андрійович відрекомендував князеві свого сина. Багратіон, впізнавши його, сказав кілька недоладних, ніякових слів, як і всі слова, які він говорив цього дня. Граф Ілля Андрійович радісно і гордо оглядав усіх у той час, як Багратіон розмовляв з його сином.
Микола Ростов з Денисовим і новим знайомим Долоховим сіли разом майже посередині столу. Навпроти них сів П'єр поруч з князем Несвицьким. Граф Ілля Андрійович сидів навпроти Багратіона з іншими старшинами і пригощав князя, втілюючи в собі московську гостинність.
Праця його не пропала марно. Обіди його, пісний і скоромний, були розкішні,.але цілком спокійним він, проте, не міг бути до кінця обіду. Він підморгував буфетникові, пошепки наказував лакеям і не без хвилювання чекав кожної знайомої йому страви. Усе було прекрасно. За другою стравою, разом з велетенською стерляддю (побачивши яку, Ілля Андрійович почервонів від радості і збентеження), уже лакеї почали бахкати корками й наливати шампанське. Після риби, яка справила певне враження, граф Ілля Андрійович переглянувся з іншими старшинами. "Багато тостів буде, пора починати!" — шепнув він і, взявши келих у руки, встав. Усі замовкли, чекаючи, що він скаже.
— Здоров'я государя імператора! — вигукнув він, і в ту ж хвилину добрі очі його заблищали сльозами радості і захвату. В ту ж хвилину заграли "Гром победы раздавайся". Усі встали зі своїх місць і вигукнули "ура!" І Багратіон вигукнув "ура!" тим самим голосом, яким він вигукував на Шенграбенському полі. Захоплений голос молодого Ростова було чутно з-за всіх трьохсот голосів. Він мало не плакав.— Здоров'я государя імператора,— кричав він,— ура! — Винивши за одним духом, він ки-
нув його на підлогу. Багато хто наслідував його приклад. І довго тривали гучні вигуки. Коли замовкли голоси, лакеї зібрали побитий посуд, і всі стали сідати і, усміхаючись зі своїх вигуків, перемовлятися. Граф Ілля Андрійович підвівся знову, глянув на записочку, що лежала біля його тарілки, і проголосив тост за здоров'я героя нашої останньої кампанії, князя Петра Івановича Багратіона, і знову блакитні графові очі заблищали сльозами. "Ура!" знову вигукнули голоси трьохсот гостей і замість музики залунала кантата,— твір Павла Івановича Кутузова,— яку співали півчі.
Тщетны россам все препоны, Храбрость есть побед залог, Есть у нас Багратионы, Будут все враги у ног і т. ін.
Щойно закінчили півчі, як залунали нові й нові тости, від яких дедалі більше розчулювався граф Ілля Андрійович, і ще більше билося посуду, і ще більше вигукувалось. Пили за здоров'я Беклешова, Наришкіна, Уварова, Долгорукова, Апраксіна, Валуєва, за здоров'я старшин, за здоров'я розпорядника, за здоров'я всіх членів клубу, за здоров'я всіх гостей клубу і, нарешті, окремо за здоров'я фундатора обіду графа Іллі Андрійовича. Під час цього тосту граф вийняв хусточку і, закривши нею обличчя, зовсім розплакався.
IV
П'єр сидів навпроти Долохова і Миколи Ростова. Він багато й жадібно їв і багато пив, як і завжди. Але ті, що знали його близько, бачили, що в ньому сьогодні відбулася якась велика зміна. Він мовчав увесь час обіду, мружився і скривлявся, дивлячись круг себе або втупивши у що-небудь очі, з виглядом цілковитої неуважності потирав пальцем перенісся. Обличчя його було сумне й понуре. Він, здавалося, не бачив і не чув, що круг нього відбувалося, і думав про щось одно, важке й нерозв'язане.
Цим нерозв'язаним питанням, що мучило його, були натяки княжни в Москві на близькість Долохова до його дружини й анонімний лист, якого він одержав цього ранку і в якому було сказано з підлою жартівливістю, властивою всім анонімним листам, що він погано бачить крізь свої окуляри і що зв'язок його дружини з Долоховим "~є таємниця лише для нього самого. П'єр. категорично не повірив ні натякам княжни, ні листу, але йому страшно було тепер дивитись на Долохова, який сидів перед ним. Щоразу, коли ненароком погляд його зустрічався з прекрасними, нахабними очима Долохова, П'єр почував, як щось жахливе, потворне піднімалося в його душі, і він скоріше одвертався. Мимоволі згадуючи все минуле своєї дружини та її взаємини з Доло-
ві
ховим, П'єр бачив ясно, що те, що сказано було в листі, могло бути правдою, могло принаймні здаватися правдою, якби це стосувалося не його дружини. П'єр згадував мимохіть, як Долохов, якому було повернуто все після кампанії, знов прибуз до Петербурга і приїхав до нього. Користуючись своїми гультяйськими стосунками дружби з П'єром, Долохов просто приїхав до нього в дім, [ П'єр прийняв його і позичив йому грошей. П'єр згадав, як Елен, усміхаючись, висловлювала своє незадоволення з того, що Долохов живе в їх домі, і як Долохов цинічно хвалив йому красу його, дружини, і як він з того часу до приїзду в МоСкву ні на хвилину не розлучався з ними.
"Так, він дуже вродливий,— думав П'єр,— я знаю його. Для нього була б особлива втіха в тому, щоб осоромити моє ім'я і посміятися з мене, саме тому, що я клопотався за нього і взяв на своє піклування, допоміг йому. Я знаю, я розумію, якої солі це в його очах повинно б надавати його обманові, якби це була правда. Так, якби це була правда; але я не вірю, не маю права і не можу вірити". Він згадував той вираз, якого набирало обличчя Долохова, коли на нього находили хвилини жорстокості, як от ті, в які він зв'язував квартального з ведмедем і пускав його на воду, або коли він викликав людину без усякої причини на дуель, або вбивав з пістолета візникового коня. Цей вираз часто був на обличчі в Долохова, коли він дивився на нього. "Так, він бретер,— думав П'єр,— йому заіграшки було вбити людину, йому повинно здаватися, що всі бояться його йому це повинно бути приємним. Він, мабуть, думає, що і я боюсь його. І справді, я боюсь його",— думав П'єр, і знову при цих думках він почував, як щось страшне й потворне піднімалося в його душі. Долохов, Денисов і Ростов сиділи тепер навпроти П'єра і здавалися дуже веселими. Ростов весело перемовлявся із своїми двома приятелями, з яких один був бравий гусар, другий відомий бретер і гультяй, і зрідка глузливо поглядав на П'єра, який на цьому обіді вражав своєю зосередженою, неуважною, масивною постаттю. Ростов недоброзичливо дивився на П'єра, по-перше" тому, що П'єр, у його гусарських очах, був цивільний багач, чоловік красуні, взагалі баба; по-друге, тому, що П'єр у зосередженості й неуважності свого настрою не впізнав Ростова і не відповів на його уклін. Коли стали пити за здоров'я государя, П'єр, задумавшись, не підвівся і не взяв келиха.