XIII
Якось раз увечері, коли стара графиня, зітхаючи і крекчучи, в нічному чепчику і в кофточці, без накладних буклів і з одним ріденьким жмутком волосся, що виставлявся з-під білого коленкорового чепчика, била на килимку земні поклони вечірньої молитви, її двері скрипнули, і в туфлях на босу ногу, теж у кофточці і в папільйотках, вбігла Наташа. Графиня оглянулась і насупилась. Вона дочитувала свою останню молитву: "Невже мені одр сей гробом буде?" Молитовний настрій її було розвіяно. Наташа, червона, збуджена, побачивши матір на молитві, раптом зупинилася з розбігу, присіла і мимоволі виставила язика, погрожуючи самій собі. Помітивши, що мати продовжувала молитву; вона навшпиньки підбігла до ліжка, швидко сковзнувши однією маленькою ніжкою об другу, скинула туфлі і стрибнула на той одр, за який графиня боялася, щоб часом він не був її гробом. Одр цей був високий, перинний, з п'ятьма, від найбільшої до найменшої, подушками. Наташа стрибнула, потонула в перині, перевернулась до стіни і почала вовтузитися під ковдрою, вкладаючись, підбираючи коліна до підборіддя, брикаючи ногами і ледь чутно сміючись, то закриваючись з головою, то поглядаючи на матір. Графиня кінчила молитву і зі строгим обличчям підійшла до ліжка; але, побачивши, що Наташа закрита з головою, усміхнулася своєю доброю, блідою усмішкою.
— Ну, ну, ну,— сказала мати.
— Мамо, можна поговорити, правда? — сказала Наташа.— Ну, в душеньку один раз, ну ще і досить.— І вона обхопила матір за шию і поцілувала її під підборіддям. В обходженні своєму з матір'ю Наташа виявляла зовнішню грубість манери, але була така чуйна і спритна, що, хоч би як вона обхопила руками матір, вона завжди вміла це зробити так, щоб матері не було ні боляче, ні неприємно, ні незручно.
— Ну, про що ж сьогодні? — спитала мати, влаштувавшись на подушках і почекавши, поки Наташа, так само перекотившись разів зо два через себе, не лягла з нею поруч під однією ковдрою, вийнявши руки і прибравши серйозного виразу.
Ці нічні Наташині одвідини, що відбувалися до повернення графа з клубу, були однією з найулюбленіших утіх матері і дочки.
— Про що ж сьогодні? А мені треба тобі сказати... Наташа затулила матері рукою рота.
— Про Бориса... Я знаю,— промовила вона серйозно,— я того І прийшла. Не кажіть, я знаю. Ні, скажіть! — Вона пустила руку.— Скажіть, мамо. Він хороший?
— Наташо, тобі шістнадцять років, у твої роки я була замужем. Ти кажеш, що Боря хороший. Він дуже хороший, і я його люблю, як сина, але чого ж ти хочеш?.. Що ти думаєш? Ти йому зовсім закрутила голову, я це бачу...
Кажучи це, графиня оглянулась на дочку. Наташа лежала, прямо й непорушно дивлячись перед себе на одного із сфінксів червоного дерева, вирізьблених на кутах ліжка, так що графиня бачила тільки у профіль обличчя дочки. Обличчя це вразило графиню своєю особливістю серйозного і зосередженого виразу.
Наташа слухала й міркувала.
— Ну, то що ж? — сказала вона.
— Ти йому закрутила зовсім голову, навіщо? Чого ти хочеш від нього? Ти знаєш, що тобі не можна вийти за нього заміж.
— Чому? — не змінюючи положення, сказала Наташа.
— Тому, що він молодий, тому, що він бідний, тому, що він рідня... тому, що ти й сама не любиш його.
— А звідки ви знаєте?
— Я знаю. Це негоже, голубко моя.
— А як я хочу...— сказала Наташа.
— Перестань говорити дурниці,— промовила графиня.
— А як я хочу...
— Наташо, я серйозно...
Наташа не дала їй доказати, притягла до себе велику гра-финину руку і поцілувала її зверху, потім у долоню, потім знову перевернула і стала цілувати її в кісточку верхнього суглоба пальця, потім у проміжок, потім знову в кісточку, пошепки примовляючи: "січень, лютий, березень, квітень, травень".
— Говоріть, мамо, чого ж ви мовчите? Говоріть,— сказала вона, оглядаючись на матір, яка ніжним поглядом дивилась на дочку і через це споглядання, здавалося, забула все, що вона хотіла сказати.
— Так не годиться, серце моє. Не всі зрозуміють ваш дитячий зв'язок, а те, що бачитимуть його таким близьким з тобою, може пошкодити тобі в очах інших молодиків, які до нас їздять, і, головне, даремно мучиш його. Він, можливо, знайшов собі наречену до пари, багату; а тепер він божеволіє.
— Божеволіє? — повторила Наташа.
— Я тобі про себе скажу. В мене був один cousin...
— Знаю — Кирило Матвійович, та він же старий?
— Не завжди був старим. Але ось що, Наташо, я поговорю з Борею, йому не треба так часто їздити...
— Чому ж не треба, коли йому хочеться?
— Тому, що я знаю, що це нічим не кінчиться.
— Звідки ви знаєте? Ні, мамо, ви не кажіть йому. Що за дурниці! — казала Наташа тоном людини, в якої хочуть відібрати її власність.— Ну, не вийду заміж; так хай їздить, коли
йому весело і мені весело.— Наташа, усміхаючись, подивилась на матір.
— Не заміж, а так,— повторила вона.
— Як же це, мій друже?
— А так. Ну, великий клопіт, що заміж не вийду, а... так*
— Так, так,— повторила графиня і, трясучись усім своїм тілом, засміялася добрим, несподіваним старечим сміхом.
— Годі-бо вам сміятися, перестаньте,— крикнула Наташа,— усе ліжко трясете. Стращенно ви на мене схожі, така ж реготуха... Стривайте...— Вона схопила обидві графинині руки, поцілувала на одній кісточку мизинця — червень, і далі цілувала липень, серпень на другій руці.— Мамо, а він дуже закоханий? Як на ваш погляд? У вас були так закохані? І дуже хороший,, дуже, дуже хороший! Тільки не зовсім у моєму стилі — він вузький такий, як годинник столовий... Ви не розумієте?.. Вузький, знаєте, сірий, світлий...
— Що ти мелеш! — сказала графиня. Наташа говорила далі:
— Невже ви не розумієте? Миколенька б зрозумів... Безухов— той синій, темносиній з червоним, і він чотирикутний.
— Ти і з ним кокетуєш,— сміючись сказала графиня.
— Ні, він франмасон, я взнала. Він гарний, темносиній з червоним, як вам розтлумачити...
— Графинечко,— почувся графів голос з-за дверей.— Ти не спиш? — Наташа зіскочила з ліжка босоніж, захопила в руки туфлі й побігла до своєї кімнати.
Вона довго не могла заснути. Вона все думала проте, що ніхто ніяк не може зрозуміти всього, що вона розуміє і що в ній є.
"Соня? — подумала вона, дивлячись на кішечку, що спала, скрутившись калачиком зі своєю величезною косою.— Ні, куди їй! Вона доброчесна. Вона закохалась в Миколеньку і більше нічого знати, не хоче. Мама, й та не розуміє. Це дивно, яка я розумна і яка... вона мила",— вела далі вона, говорячи про себе в третій особі і уявляючи, що це говорить про неї якийсь дуже розумний, найрозумніший і найкращий мужчина... "Усе, усе в ній є,— казав далі цей мужчина,— розумна незвичайно, мила і, потім, гарна, надзвичайно гарна, спритна — плаває, верхи їздить прекрасно, а голос! Можна сказати, чудовий голос!" Вона проспівала свою улюблену музикальну фразу з керубініївської опери, кинулась на постіль, засміялася від радісної думки, що вона зараз засне, гукнула Дуняшу погасити свічку; і ще Дуняша не встигла вийти з кімнати, як вона вже перейшла в інший, ще більпь щасливий світ сновидінь, де було так само легко і прекрасно, як і в дійсності, тільки було ще краще, бо було по-іншому.