— От гарно які Га? Дядечку Гнате! — сказав хлопчик, раптом почавши бахкати обома руками по клавішах.
— Чи ба! — відповів Гнат, дивуючись з того, як дедалі більше усміхалось його обличчя в дзеркалі.
— Безсовісні! Ій-бо, безсовісні!—заговорила позад них Мавра Кузьмівна, тихо увійшовши.— Ач як товстопикий зуби скалить. На це ви мастаки! Там усе неприбране, Васильович з ніг збився. Начувайся!
Гнат, "поправляючи пояска, переставши усміхатись і покірно опустивши очі, пішов з кімнати.
— Тітонько, я легенько,— сказав хлопчик.
— Я тобі дам легенько. Шибейик! — крикнула Мавра Кузьмівна, замахуючись на нього рукою.— Іди дідові самовар став.
Мавра Кузьмівна, змахнувши порох, закрила клавікорди і, тяжко зітхнувши, вийшла з вітальні й замкнула вхідні двері.
Вийшовши на подвір'я, Мавра Кузьмівна задумалась про те, куди їй іти тепер: у флігель до Васильовича пити чай чи до комори прибирати те, що ще було неприбране.
В тихій вулиці почулися швидкі кроки. Кроки зупинились біля хвіртки; клямка стала стукати під рукою, що намагалася відчинити її.
Мавра Кузьмівна підіщшіа до хвіртки.
— Кого треба?
— Графа, графа Іллю Андрійовича Ростова.
— А ви хто?
•— Я офіцер. Мені б треба бачити,— сказав російський приємний і панський го^іос.
Мавра Кузьмівна відчинила хвіртку. І на подвір'я увійшов кругловидий, років вісімнадцяти, офіцер, типом обличчя схожий на Ростових.
— Виїхали, батечку. Вчорашнього числа під час вечерні,ЗБОЛИЛИ виїхати,:—лагідно сказала Мавра Кузьмівна.
Молодий офіцер, стоячи у хвіртці, ніби вагаючись, увійти чи не ввійти йому, поклацав язиком.
— Ох, яка досада! —промовив він.— Мені б учора... Ох, який жаль!..
Мавра Кузьмівна тимчасом уважно і співчутливо розглядала знайомі їй риси ростовської породи в обличчі юнака, і порвану шинель, і сходжені чоботи, що були на ньому.
— А вам для чого графа треба було? — спитала вона.
— Та вже... що вдієш!—з досадою промовив офіцер і взявся за хвіртку, ніби збираючись іти. Він знову нерішуче зупинився.
— Бачите,— раптом сказав вйі.— Я графів родич, і він завжди дуже добрий був до мене. Отож, бачите (він з лагідною і веселою усмішкою подивився на свій плащ і на чоботи), і обносився, і грошей зовсім нема; то я хотів попросити графа...
Мавра Кузьмівна не дала йому доказати.
— Ви хвилиночку зачекали б, батечку. Одну хвилиночку,— сказала вона. І тільки-но офіцер відняв руку від .хвіртки, Мавра Кузьмівна повернулася і швидкою старечою ходою пішла на чорний двір до свого флігеля.
У той час, як Мавра Кузьмівна бігала до себе, офіцер, опу-
ставши голову І дивлячись на свої порвані чоботи, злегка усміхаючись, проходжувався по подвір'ю. "Як жаль, що я не застав дядечка. А добра бабуся! Куди вона побігла? І як би мені довідатись, якими вулицями ближче догнати полк, що тепер має підходити до Рогозької?" — думав тимчасом молодий офіцер. Мавра Кузьмівна із зляканим і разом рішучим обличчям, несучи в руках згорнуту картату хусточку, вийшла з-за рогу. Не доходячи кілька кроків, вона, розгорнувши хусточку, вийняла з неї білу двадцяти-п'ятирубльову асигнацію і поспішно віддала її офіцерові.
— Якби були їх сіятельство вдома, звісно, вони б справді породинному, а ось, може... теперечки...— Мавра Кузьмівна сторопіла і збентежилась. Але офіцер, не відмовляючись і не кваплячись, узяв папірця і подякував Маврі Кузьмівні.— Якби граф були вдома,— перепрошуючи, все говорила Мавра Кузьмівна.— Христос з вами, батечку! Нехай вас бог береже,— казала Діавра Кузьмівна, кланяючись і проводячи його. Офіцер, ніби глузуючи з себе, усміхаючись і похитуючи головою, майже риссю побіг безлюдними вулицями до Яузького мосту доганяти свій полк.
А Мавра Кузьмівна ще довго з мокрими очима стояла перед зачиненою хвірткою, в задумі похитуючи головою, зненацька охоплена наплиаом материнської ніжності і жалості вр невідомого їй офіцерика.
XXIII
В недобудованому будинку на Варварці, внизу якого був шинок, лунали п'яні вигуки і співи. На лавах біля столів у невеликій брудній кімнаті сиділо чоловік з десять фабричних. Усі вони, п'яні, спітнілі, з мутними очима, напружуючись і широко роззявляючи роти, співали якусь пісню. Вони співали незлагоджено, важко, з зусиллям, очевидно, не тому, що їм хотілося співати, а для того лише, щоб довести, що вони п'яні і гуляють. Один з них, високий білявий парубок у чистому синьому каптані, стояв над ними. Обличчя його з тонким рівним носом було б гарне, якби не тонкі, підібрані губи, що безперестанку ворушились, та мутні і нахмурені, нерухомі очі. Він стояв над тими, які співали, і, ясно уявляючи собі щось, урочисто й незграбно розмахував над їх головами білою рукою з засунутим до ліктя рукавом; брудні пальці він неприродно намагався розчепірювати. Рукав його каптана раз у раз спускався, і парубок старанно^ лівою рукою знову засував його, наче було щось особливо важливе в тому, щоб ця біла жилава рука, махаючись, була неодмінно гола. Серед пісні в сінях і на ґанку залунав галас бійки і почулись удари. Високий парубок махнув рукою.
— Шабаш! — крикнув він владно.— Бійка, хлопці! — і він, не перестаючи засувати рукав, вийшов на ґанок.
Фабричні пішли за ним. Фабричні, які пили в шинку цього ранку під орудою високого парубка, принесли шинкареві шкіри з фабрики, і за це він дав їм горілки. Ковалі з сусідніх кузень, почувши гульню в шинку і гадаючи, що шинок розбито, силоміць хотіли вдертися в нього. І на ґанку зав'язалася бійка.
Шинкар у дверях бився з ковалем, і в той час, як виходили фабричні, коваль одірвався від шинкаря і впав обличчям на брук.
Другий коваль поривався у двері, грудьми налягаючи на шинкаря.
Парубок з засунутим рукавом ще на ходу вдарив у обличчя коваля, який поривався у двері, і дико закричав:
— Хлопці! наших б'ють!
В цей час перший коваль підвівся з землі і, розмазуючи кров на розбитому обличчі, закричав плаксивим голосом:
— Гвалт! Убили!.. Людину вбили! Братці!..
— Ой, матінко, вбили до смерті, вбили людину! — заверещала жінка, вийшовши з сусідніх воріт. Натовп людей зібрався біля закривавленого коваля.
— Мало ти народ он грабував, сорочки знімав,— сказав якийсь голос, звертаючись до шинкаря,— нащо ж ти людину вбив? Розбійник!