Солдат з розпухлою щокою сердито дивився на співаків-ка-валеристів.
— Ох, франтики! — промовив він докірливо.
— Нині не то що солдатів, а й дядьків бачив! Селян і тих гонять,— сказав, журно усміхаючись, солдат, що стояв за возом, звертаючись до П'єра.— Нині не розбирають... Усім народом навалитись хочуть; одно слово — Москва. Один* кінець зро-
•бити хочуть.— Хоч неясні були солдатові слова, П'єр зрозумів усе, що він хотів сказати, і схвально кивнув головою.
Дорога розчистилась, і П'єр зійшов з гори і поїхав далі.
П'єр їхав, оглядаючись на обидва боки дороги, відшукуючи знайомі обличчя і скрізь зустрічаючи лише незнайомі обличчя •військових різного роду військ, які однаково здивовано дивилися на його білий капелюх і зелений фрак.
Проїхавши версти —з чотири, він зустрів першого знайомого і радісно звернувся до нього. Знайомий цей був один з начальствуючих у армії лікарів. Він у бричці їхав назустріч П'єру, сидячи поруч з молодим лікарем, і, впізнавши П'єра, сказав своєму козакові, що сидів на козлах за кучера, зупинитися.
— Граф! Ваше сіятельство, ви як тут? — спитав лікар.
— Та от хотілось подивитися...
— Так, так, буде що подивитися.
П'єр зліз і, зупинившись, розговорився з лікарем, пояснюючи йому свій намір брати участь у бою.
Лікар порадив Безухову звернутись просто до ясновельможного.
— Чого ж вам бозна-де перебувати під час бою, у невідомості,— сказав він, переглянувшись із своїм молодим товаришем.— А ясновельможний усе ж знає вас і прийме ласкаво. Так, батечку, і зробіть,— сказав лікар.
Здавалось, лікар був утомлений і поспішав.
— То ви думаєте... А я ще хотів спитати вас, де ж сама по— * зиція? — сказав П'єр.
— Позиція?— перепитав лікар.— Це вже не мій фах. Проїдете Татаринову, там щось багато копають. Там на курган зійдете, звідти видно,— сказав лікар.
— І видно звідти?.. Якби ви...
Але лікар перебив його і поступився до брички.
— Я б вас провів, та, їй-богу,— от (лікар показав на горло),— мчу до корпусного командира. Таж у нас як?.. Ви знаєте, графе, завтра бій; на сто тисяч війська малим числом двадцять тисяч поранених рахувати треба; а в нас ні "ош, ні ліжок, ні фельдшерів, ні лікарів на шість тисяч нема. Десять тисяч возів є, але ж треба й іншого; як хочеш, так і роби.
Ця чудна думка, що серед тих тисяч людей, живих, здорових, молодих і старих, які з веселим подивом дивились на його капелюх, було, напевно, двадцять тисяч приречених на рани і смерть (можливо, ті самі, яких він бачив),— вразила П'єра.
"Вони, можливо, помруть завтра, нащо ж вони думають про що-небудь інше, крім смерті?" — І йому раптом, за якимсь таємним зв'язком думок, виразно уявився спуск з Можайської гори, вози з пораненими, дзвін, скісне проміння сонця і пісня кавалеристів.
"Кавалеристи йдуть на битву і зустрічають поранених, і ні на хвилину не замислюються над тим, що їх чекає, а йдуть мимо
і підморгують пораненим. А з цих усіх двадцять тисяч приречено на смерть, а вони дивуються з мого капелюха! Чудно!" — думав П'єр, простуючи далі до Татаринової.
Біля поміщицького дому, на лівому боці дороги, стояли екіпажі, фургони, юрми денщиків і вартові. Тут зупинився ясновельможний. Але в той час, як приїхав П'єр, його не було, і майже нікого не було зі штабних. Усі були на молебстві. П'єр поїхав уперед до Горок.
Виїхавши на гору і в'їхавши в невеличку вулицю села, П'єр вперше побачив селян-ополченців з хрестами на шапках і в білих сорочках, які з голосним гомоном і реготом, збуджені і спітнілі, щось робили праворуч від дороги на величезному кургані, оброслому, травою.
Одні з них копали заступами гору, другі возили тачками по дошках землю, треті стояли, нічого не роблячи.
Два офіцери стояли на кургані, розпоряджаючись ними. Побачивши цих селян, що очевидно забавлялися ще своїм новим військовим станом, П'єр знову згадав поранених солдатів у Мо-жайську, і йому стало зрозумілим те, що хотів висловити солдат, кажучи, що всім народом навалитись хочуть. Вигляд цих бородатих селян за працею на полі бою, з їх чудними незграбними чобітьми, з їх пітними шиями і в декого розстебнутими косими комірами сорочок, з-під яких видно було засмаглі кістки ключиць, вплинув на П'єра сильніше, ніж усе те, що він бачив і чув *досі про урочистість і значущість цієї хвилини.
XXI
П'єр вийшов з екіпажа і повз працюючих ополченців зійшов на той курган, з якого, як сказав йому лікар, було видно поле бою.
Була одинадцята година ранку. Сонце стояло трохи ліворуч і ззаду П'єра і яскраво осявало крізь чисте, рідке повітря величезну панораму; вона амфітеатром відкривалася перед ним по місцевості, яка піднімалася вдалину.
Вгору і вліво по цьому амфітеатру, перетинаючи його, звивався великий Смоленський шлях, проходячи через село з білою церквою, що лежало за п'ятсот кроків спереду Кургана і нижче від нього (це було Бородіно). Шлях переходив біля села через міст і через спуски та підйоми звивався все вище й вище до селища Валуєво, що виднілося верст за шість (в ньому стояв тепер Наполеон). За Валуєвим шлях зникав у лісі, що жовтів на обрії. В лісі цьому, березовому і ялиновому, праворуч від напряму шляху, блищав на сонці далекий хрест і дзвіниця Коло-цького монастиря. По всій цій синій далині, праворуч і ліворуч від лісу і шляху, в різних місцях диміли вогнища і видно було невиразні маси військ наших і ворожих. Праворуч, по течії річок Колочі і Москви, місцевість була ущелиста і гориста. Між ущелинами вдалині виднілись села Беззубово, Захар'їно. Ліворуч місцевість була рівніша, були лани з хлібом і диміло одно спалене село — Семеновське.
Все, що бачив П'єр праворуч і ліворуч, було таке невизначене, що ні лівий ні правий бік поля не відповідав повністю його уявленню. Скрізь було не поле бою, яке він сподівався бачити, а лани, галявини, війська, ліси, дими вогнищ, села, кургани, струмки; і хоч як приглядався П'єр, він у цій живій місцевості не міг знайти позиції і не міг навіть відрізнити наших військ від ворожих.
"Треба спитати обізнаного",— подумав він, і звернувся до офіцера, який з цікавістю дивився на його невійськову, величезну постать.
— Дозвольте спитати,— звернувся П'єр до офіцера,— це яке село спереду?